Вчений-еколог Іван Хомяк про феномен дезадаптації як стимулятора креативності та еволюції

Іван Хомяк — кандидат біологічних наук, доцент кафедри екології та географії Житомирського державного університету імені Івана Франка. Останнім часом набуває стрімкої популярності в якості блогера на теми екології, як навколишнього середовища, так і суспільства. Інтерв’ю Івана Хомяка — це погляд на креатив та креативну діяльність з неочікуваного боку, це занурення в глибини первісного — того, завдяки чому еволюція породила творче мислення і творчу енергію.

Іван Хомяк
Іван Хомяк

Еволюція не має мети

Чи можна сказати, що дезадаптація є джерелом енергії розвитку, еволюції взагалі? А еволюція, в свою чергу, має за кінцеву мету пристосування до зовнішніх або соціальних умов?

Еволюція не має мети. Еволюція — це в своїй основі стохастичний процес. Ті закономірності, які ми спостерігаємо в результаті не спричинені «розумним задумом». Відбувається два процеси. З одного боку, повністю спонтанне та непередбачуване творення різноманітних форм, а з другого боку, процес добору. При цьому неможливо передбачити, як спрацює цей добір. Є три узагальнені стратегії: стійкість, кількість, гнучкість. Стійкість — це збільшення здатності окремих індивідуумів опиратися тиску навколишнього середовища. Кількість — це збереження виду за рахунок збільшення кількості окремих особин. Гнучкість — це здатність, як окремої особини, так і цілих спільнот, моделювати ситуацію, будувати прогнози та діяти відповідно до них.

Дезадаптація – це непристосованість до середовища. Середовище є інструментом добору, а дезадаптація лише його проявом.

Водночас, реакції, які вона запускає, — є способом пристосуватися до середовища. Отже, еволюція — це відбір дією середовища найдосконаліших реакцій на дезадаптацію із хаотичної множини, що виникає. Але кожен вибір досконалої реакції не є загальним, а стосується лише конкретної ситуації. В павіанів він пішов шляхом жорсткої лімітації права на розмноження та підвищення агресивності, в бонобо шляхом замирення сексом, а в людини є купа різноманітних реакцій, в тому числі й сублімацій у творчість, науку, підприємливість.

Ви стверджуєте, що «дезадаптація — це, говорячи алегоріями, «джерело енергії». Воно може бути направлене (сублімоване) на різні речі: паралізувати, стимулювати зайнятися соціально позитивною чи творчою діяльністю, або проявляти агресію щодо навколишнього середовища — руйнувати себе чи оточення». Від яких факторів залежить конкретна реакція людини на дезадаптацію? Чому одних ця енергія паралізує, а інших — спонукає зайнятися творчою діяльністю?

Насправді відбувається інтегрована реакція особини на дезадаптацію, коли поєднуються особливим способом різні групи факторів. Так працює наша свідомість — через поєднання в складне багаторівневе мереживо різноманітних впливів. Основними групами таких факторів є генетичні, гуморальні (баланс гормонів та нейромедіаторів) та соціальні. Останні включають у себе те, що ми називаємо вихованням. Насправді, виховання — це не лише повчальні бесіди. Точніше, вони мають найменший вплив на формування особистості. Головним є приклад тих, кого людина відчуває авторитетом. Спочатку це переважно батьки, потім якісь авторитетні дорослі, в підлітковому віці — група найбільш авторитетних однолітків…

Виховання — це не лише повчальні бесіди.Головним є приклад тих, кого людина відчуває авторитетом.

Стратегія гнучкості — на відміну від орангутангів

Чи викликана потреба людини в творчій самореалізації також дезадаптацією? Чи все-таки це явище вищого порядку?

Близько 10 млн років тому частина наших спільного із горилами, шимпанзе і орангутангами предків отримали подвоєння однієї із ділянок ДНК. Ті, хто не мали цієї мутації, утворили гілку орангутангів. Це подвоєння давало потенціал для збільшення розмірів та ускладнення мозку. Однак тривалий час ця мутація була лише одним із сплячих генів. У горил та шимпанзе вона спить до цих пір, а у нас з’явилася ще одна, яка активізувала першу. Далі було ще три подвоєння цієї ділянки ДНК, що робило наш мозок більшим та складнішим. Але, щоб його потенціал можна було використати, потрібні були ще численні генетичні зміни. Одні допомагали виживати із такою великою головою (тривале незаростання швів між кістками черепа), інші звільняли руки як основний інструмент, ще якісь дозволяли комунікувати…

Ця група мутацій дала людині еволюційну перевагу за стратегією «гнучкість». Ми сприймаємо явища світу у вигляді моделей і передбачень, побудованих із їхньою допомогою. Чим складніша та досконаліша модель, тим точніше передбачення і тим краще можна пристосовуватися до навколишнього середовища. Кожен живий організм, який має нервову систему, здатен будувати моделі певної якості, яка залежить від складності цієї нервової системи. Наприклад, знаменитий експеримент з вороною і куркою. На шнурі тягнуть приманку, яка ховається за дошкою. Курка біжить в місце, де сховалася приманка, а ворона туди, де вона з’явиться. Ворона робить кращі моделі ситуації, отже — кращі прогнози, а отже — краще адаптується за стратегією «гнучкість».

Людина має дуже високу здатність будувати абстрактні моделі. Вони настільки досконалі та важливі для неї самої, що дуже часто грань між ними стирається. Ми крім здатності моделювати заради адаптації, отримали здатність будувати цілі ілюзорні світи. Часто такі абстрактні системи, які існують в свідомості окремих людей або цілих спільнот мають емоційне підживлення. В них ми можемо переживати контрольовані емоції, пов’язані із адаптацією. Це в суспільному вимірі живе у вигляді релігійності або творчості.

Релігійний діяч і митець створюють абстрактний світ, де закони пристосування відрізняються від реальності, але дають нам бажаний набір емоцій. Таким чином, навіть не отримуючи переваги в пристосуванні до середовища, ми маємо набір емоцій, які могли б при цьому виникати. Це такий собі наркотик. У малій дозі, в потрібній ситуації від діє як необхідні знеболюючі (дезадаптація — це боляче) ліки, але зловживання ним та великі дози ведуть до залежності та тяжких наслідків. З цього варто зробити висновок, що творчість пов’язана із глибинними потребами в дезадаптації.

Релігійний діяч і митець створюють абстрактний світ, де закони пристосування відрізняються від реальності, але дають нам бажаний набір емоцій. З цього варто зробити висновок, що творчість пов’язана із глибинними потребами в дезадаптації.

Якщо твій розум миру повен…

Чи є дезадаптація стимулом до дії взагалі і до творчості зокрема? Чи можна стверджувати, що для творчості нам необхідний принаймні фізичний або соціальний дискомфорт?

Це досить суперечливе питання. Дискусії навколо нього не стихають багато десятиліть. Велика кількість зірок психологічної науки присвятили його вивченню свої життя. Я дотримуюся гіпотези про те, що дезадаптація є не лише причиною, а й стимулом творчості. Однак тут не слід мислити лінійно. По перше, фізична чи соціальна непристосованість як стимул творчості є вторинними. Незалежно від фізичного стану чи життєвих обставин, людина може мати різне відчуття дезадаптації. Тут все вирішують хімічні речовини в мозку та виховання. Останнє і впливатиме на те, чи буде ця «енергія» викинута в творчість чи у щось інше. Один буддійський монах незадовго до своєї страшної смерті написав такого вірша:

Нема потреби утікати в гори,

Щоб в тиші прохолодній і спокійній

Самого себе споглядати.

Якщо твій розум миру повен,

То навіть вогнище пожеж вселенських

Здається прохолодою гірською.

Стимулом для творчості є глибокий внутрішній дискомфорт — конфлікт між «я особисте» і уявленням про «світ навколо я». Крім того, спрацьовує класичний нормальний розподіл, описаний кривою Гауса. При дуже низькому значенні дезадаптації її енергії не вистачає, щоб стимулювати творчість, при надто високому рівні дезадаптації ця енергія стає настільки руйнівною, що особистість розвалюється раніше, ніж встигає себе творчо реалізувати. Важлива золота середина з мінімальним і максимальним порогами відчуття душевного дискомфорту, щоб особистість сублімувала цю енергію в творчість.

Мені можуть заперечити, вказавши на потяг зобразити милу картину буття (гарний пейзаж чи сцену із життя). Однак шквал емоцій, які вона викликає, — це результат порівняння внутрішньої дисгармонії із гармонійністю того, що ми спостерігаємо. В такому випадку «енергія» творчості стає подібна до електричного струму — чим вища різниця потенціалів на двох крайніх полюсах, тим його більше.

Чи можна штучно викликати в себе почуття дезадаптації задля стимулу творчої діяльності? Чи має так званий «творчий неспокій», притаманний талановитим людям, наукове пояснення?

Думаю, так — за допомогою самонавіювання. Адже навіюванням через ЗМІ можна цілим народам нав’язати таке відчуття. Це класичний маркетинговий або політтехнологічний хід. Навіюєш народу почуття дезадаптації, а потім змушуєш його обирати будь-що чи купувати будь-що. Вибори 2019 року в Україні чудова тому ілюстрація. Отже за допомогою навіювання або самонавіювання можна ввести себе в такий стан. Головне, щоб його рівень відповідав «золотій середині».

«Творчий неспокій» — це певна реакція на дезадаптацію. Це певна форма неврозу, пов’язаного із залежністю. Якщо людина один раз сублімує болюче відчуття непристосованості через цей неспокій, то кожен наступний раз вона обиратиме такий шлях швидше і з меншими ваганнями. Потім це стає хворобливою залежністю. Головне не переборщити, бо це призведе до пошуку якихось зовнішніх стимуляторів (алкоголь, наркотики, небезпечна поведінка) і руйнування особистості чи передчасної смерті. Коли митець доходить до такої точки, коли гіперстимулювання вже не дає потрібного ефекту, то його свідомість звужується. Тоді він залишається перед вибором: неймовірні душевні страждання або припинення їх через самогубство. Багато творчих людей обирають саме другий шлях.

Чи має стосунок дезадаптація до таланту та геніальності? Якщо так, то яким чином? Як побудовано та працює цей механізм?

Лише певною мірою. Це лише «енергія», але для того щоб вона була реалізована, необхідно ще багато інших факторів. Талановитість та геніальність побудована на багатьох нейрофізіологічних якостях мозку. Це і особливості сенсорних систем, і оригінальна обробка інформації, інтелект, здатність абстрагувати…

Дезадаптація — це лише стимулятор. Без неї можливості мозку не будуть задіяні. Лише її присутність без цих можливостей теж ніщо.

Екологічні проблеми: страх та жадібність

Чи можна стверджувати, що екологічні проблеми людства безпосередньо викликані людською жадібністю? А жадібність, у свою чергу, викликана дезадаптацією?

Дезадаптація породжує велику кількість рис характеру. В основному вони пов’язані із страхами. Одним із способів подолати страх — це мати багато всього і бажано більше та кращого, ніж у інших. А це і є жадібність. Жадібність — лише одна із рис, які шкодять відносинам людини із довкіллям. Більш загальною рисою є страх.

Якщо так, то виходить, що екологічна спільнота бореться з наслідками, а не з першопричиною. Як можна вийти з цього замкненого кола?

«Екологічна спільнота», за основою, нічим не відрізняється від решти людства. Просто її сублімація дезадаптації — це екологічний активізм. Він може бути будь-яким — політичним, соціальним, релігійним… У певний момент часу для людини референтною групою стали екоактивісти. Далі вона почала переносити свій внутрішній дискомфорт у боротьбу за якісь популярні в їхньому середовищі ідеї. Тут чисте «емоціо» без будь якого «раціо». Це нічим не відрізняється від релігійного фанатизму. Як люди релігійні часом можуть відстоювати соціально значущі речі, так і «екологічна спільнота» часом обирає актуальні точки напряму дії. Однак це тицяння пальцем у небо в найбільш популярний серед «своїх» спосіб.

Взаємодія із довкіллям має будуватися на прогнозах, заснованих з допомогою математичних моделей, перевірених багатократними експериментами та спостереженнями. «Екологічна ідея» — це ідеологія, доведена до стану релігійного культу. Тому ми не лише не боремось із першопричиною, ми часто навіть ліквідовуємо наслідки проблем із довкіллям у найгірший спосіб. Ви уявляєте, щоб я на якомусь зібранні екоактивістів, на які мене часто запрошують, заявив: «Панство, вам для початку потрібно звернутися до психотерапевтів, а можливо, і до психіатрів. Потім отримати глибоку класичну природничу (бажано екологічну освіту) і лише потім братися повчати інших, як вони мають діяти»?

Взаємодія із довкіллям має будуватися на прогнозах, заснованих з допомогою математичних моделей, перевірених багаторазовими експериментами та спостереженнями.

Вийти із замкненого кола можливо лише через меритократію. Людство має бажання, закладені на основі глибоких страхів, обумовлених дезадаптацією. Ідеї і персони мають тим більшу популярність, чим ближче вони до цих бажань. У цей же час демократична процедура передбачає делегування права прийняття рішення не тим, хто більш гідний, а тим, хто більш популярний. Медіа як основа сучасної влади (насправді наш лад є медіакратією, а не демократією) також не хочуть втрачати свого хлібу, вирощеного на ниві популярності. Ось справжня основа замкненого кола. Розірвати його можна, лише створивши суспільну систему, де у безпечний від творення тиранії спосіб право приймати рішення мали не найбільш популярні, а найбільш гідні. Такі люди не будуть підігрувати низьким дезадаптаційним бажанням виборців, а приймати відповідальні рішення, основані на знаннях і досвіді.

Головне питання — як у безпечний спосіб запровадити меритократію замість медіакратії, що перетворюється на класичну охлократію? Я думаю, шквал популізму рано чи пізно призведе до руйнації підвалин суспільства. В цій кризі будуть поставати тиранії. Однак ця неминуча криза дасть шанс побудувати острівці меритократичного суспільства. Оскільки диктатури — це завжди деградація, то з часом вони руйнуватимуться, а меритократичні острівці розростатимуться. Головне, щоб на момент настання кризи була певна активна меншість, яка створить цей острівець і зробить його успішним. Тому, щоб у майбутньому розірвати це коло, потрібно уже зараз вдосконалювати, поширювати і зміцнювати меритократичну ідею.

Космічна експансія та меритократія

Чи можливе рішення цієї проблеми за допомогою інформування та виховання? Що може зробити для цього креативна спільнота?

Інформування, звичайно, має значення. Просвітництво — важливий компонент прогресу. Але воно не розв’язує проблему. Воно формує активну меншість, яка здатна це зробити. З мого багаторічного досвіду популяризації науки та просвітництва роблю непопулярний висновок — наші акції не збільшують кількість людей «на цьому боці сили». Ми лише віднаходимо та будимо тих, хто потенційно вже є «нашим». Це певною мірою більш емоційна єдність. Припускаю, що у світогляді є великий емоційний компонент. Література і кіномистецтво розшукує цих «людей світла» не менше, ніж науково-популярні лекції чи фільми. Тому роль мистецтва може бути ключовою. За словами Ніла Діграса Тайсона: «Не технічний прогрес спричинив популярність Всесвітньої виставки, а вона стимулювала його». Цьому передували роботи митців, які описували моделі майбутнього.

Які важелі у вирішенні проблеми екологічної жадібності як наслідку дезадаптації ви вважаєте ефективними? Чи використовуються вони зараз?

Дезаптаційні риси характеру — це форма залежності. Подолати одну залежність можна лише більш сильною залежністю. Потрібно весь час грати на «шкурних інтересах» людини та створювати середовище, де корисні ідеї будуть популярними.

На жаль, зараз це зустрічається не завжди. Здатність людини до абстрагування породжує певні фортифікаційні мури від нових корисних ідей. Найлегший шлях для відмови від раціональної поведінки щодо довкілля є численні теорії змови. Так, на проблемах довкілля наживаються політики і бізнесмени. Однак, якщо хтось «стриже купони» на якійсь проблемі, це ще не означає, що проблеми не існує.

Тому, як висновок, я бачу лише два шляхи до розірвання самовбивчих зачарованих кіл, в яких опинилося людство: космічна експансія та меритократія. Космічна експансія дасть змогу частині людства еволюціонувати далі. Адже останні 8-10 тисяч років ми нейрофізіологічно деградуємо. Нам потрібен еволюційний стрибок, а в умовах сучасної Землі він неможливий. Коли ми матимемо космічні колонії, то він відбудеться обов’язково. А для того, щоб реалізувати це, нам потрібна меритократія — єдина ефективна система функціонування суспільства в наших умовах.

Взаємодія із довкіллям має будуватися на прогнозах, заснованих з допомогою математичних моделей, перевірених багатократними експериментами та спостереженнями

Питання ставив Олексій Фурман

Фото в заголовку: Євген Живчик, unsplash.com


Читайте також інтерв’ю з українською радіоведучою, дикторкою та сценаристкою Мартою Мольфар: про креативність, лайфхаки щодо вибору псевдоніму, поради про те, як сподобатися співрозмовнику, а також як натренувати свої креативні м’язи і голос.

Теги:

ТОБІ СПОДОБАЄТЬСЯ

Конкурс мікрофотографії Nikon 2020 оголосив переможців

В ході конкурсу Nikon Small World 2020 було обрано 20 фотографій, які доводять, що пошук науковцями відповідей йде поруч зі здатністю цінувати красу.

Бот-кухар Kroger розповість, що можна зготувати з того, що є в домі

Розробники стверджують, що бот-кухар Kroger вміє розпізнавати 2000 інгредієнтів, а його «кулінарна книга» містить десь 20000 рецептів.

Створено навушники, здатні відстежувати вираз обличчя та конвертувати його в емодзі

Навушники здатні відстежувати вираз обличчя свого користувача, навіть якщо той носить маску. Для цього вони фіксують контури щік.

Діаманти з вуглекислого газу як спосіб позбутися вуглецевого сліду

Вилучений з повітря вуглекислий газ надсилається зі Швейцарії в США, де стартап Aether робить з нього перші в світі вуглецево-нейтральні діаманти.

Вахтанг Кебуладзе

Креатив, культура і філософія: інтерв’ю з доктором філософських наук Вахтангом Кебуладзе

Розмова з філософом не може торкатися лише однієї чи декількох вузьких тем. Тому що філософу властиво розглядати питання одразу з ...

Американські військові розробляють AR для службових собак

Завдяки пристроям AR для службових собак кінологи зможуть подавати команди дистанційно і бачити на екрані все те, що бачить пес.