Першу роботу можна любити чи згадувати незлим тихим словом. І, звісно, їй можна дякувати за безцінний досвід. Ми попросили працівників креативних індустрій розповісти про перше робоче місце. Ділимось цікавими історіями від колишнього продавця лиж, маркетологів, які працювали на заводах майже без бюджету, та Creative Lead, який кинув університет заради модного шоу.
Юлія Охріменко, директорка з маркетингу у мережі шкіл англійської мови Speak Up
Перша роботу знайшла в 19 років. За рекомендацією знайомого влаштувалась маркетологом на меблевий завод «Південь». Оскільки я тоді ще навчалась на стаціонарі, мій робочий день тривав чотири години. Управління на заводі було радянського зразка. Директор, великий і поважний чоловік у віці, відкидав мої креативні ідеї та не усвідомлював, для чого вкладатись в рекламу. Тож що таке маркетинг без бюджету я зрозуміла швидко.
Моєю безпосередньою керівницею була його дружина, яка не мала економічної освіти та не розбиралась у маркетингу. Зате її цікавило, куди я планую витрачати кошти її чоловіка. Коли я не витримала і пішла через кілька місяців, керівниця сказала, що тепер вони зекономлять гроші, які я могла потратити.
Найбільше з цієї роботи запам’яталось виготовлення рекламних листівок, для яких я погодилась надати «в оренду» свою м’яку іграшку — лева, що сягав мого зросту. Носила його з п’ятого поверху «хрущівки» до сусіднього будинку й назад. Мою старанність оцінили, тож обличчям наступної рекламної кампанії стала саме я. Оскільки листівки розповсюджували лише на галузевій виставці та розкидали в поштові скриньки біля фірмового магазину, мене впізнавали хіба що робітники заводу. До цього вони й не здогадувались, що у компанії існує маркетолог. Одну листівку я забрала собі. Втішена бабуся ще довго показувала її усім сусідам та родичам.
До речі, моя перша зарплата склала 400 гривень. Як для студентки то були гарні гроші. Цих коштів вистачило, аби поїхати на кількаденну екскурсію до Угорщини.
Робота на заводі «Південь» була хоч і нетривалою, але дуже повчальною. Тепер при працевлаштуванні я звертаю увагу насамперед на бачення та цінності СЕО компанії, а вже потім на цілі, які переді мною ставляться. Адже директор з першої роботи хоч і був підкованим в технічному плані, цього виявилось замало, аби втримати «Південь» на плаву.
Ждан Забашта, креативний директор Sigma
Коли я був старшокласником, після уроків ходив на підготовчі курси до Могилянки (куди я так і не вступив), а вечорами продавав уживані лижі в орендованій квартирі на Вокзальній.
Як це виглядало?
У мене був телефон, на який дзвонили клієнти, коли не вдавалось відкрити кодовий замок в під’їзді, древній Pentium I (його достатньо, щоб перевіряти «прайс» в таблицях) і журнал, куди я записував виручку за день. Ще тут був диван, на якому лежав сивий індус та читав англомовний Kyiv Post. Я не знав, хто він і як його звати, мені просто сказали, що це нормально: він може приходити, робити собі чай і лежати на диванчику за шафою.
Загалом, перша робота була не складна, якби не одне але: я ніколи не катався на лижах, не знав різницю між «класикою» і «карвінгами», як підібрати спорядження під зріст, як взути черевик в кріплення і що говорити людям, які прийшли в магазин… Але після випробувального терміну я вже знав напам’ять асортимент, міг підтримати розмову про плюси-мінуси жорстких дошок і справно записував продані позиції в журнал.
З того часу я виніс для себе декілька цікавих уроків, які актуальні й досі:
- Завжди сегментуй аудиторію. Твоя аудиторія — це люди, які прийшли купити лижі. Але хтось прийшов купити свою першу пару, а хтось міняє вже десяту. Тому, якщо ти хочеш продати лижі, з’ясуй, хто саме перед тобою.
- Говори з клієнтом його мовою. Не має сенсу розповідати новачку про геометрію, радіуси чи рівень вигину рокера. Але не має сенсу це розповідати і досвідченому. Цифри з каталогу не допоможуть клієнту менше падати чи краще входити в повороти. Завжди пояснюй властивості лиж людською мовою.
- Недостатньо прорекламувати товар. Скільки б ти не хвалив лижні черевики — їх не куплять, якщо в тебе немає стільчика, щоб комфортно сісти і приміряти. Завжди піклуйся про юзабіліті.
- Твої лижі не зобов’язані всім подобатися. Якщо клієнту не подобаються лижі — запропонуй сноуборд. Або рюкзак.
- Спокійно реагуй на те, що не можеш змінити. Мовчазне читання Kyiv Post на дивані за ширмою ще не вбило жоден бізнес. Ну, наскільки я знаю.
Віра Пустовіт, інтернет-маркетолог, засновниця Butterfly studio
Я випускниця першого курсу маркетингу Львівської Політехніки. Тоді, в 1997 році, під словом «маркетинг» розуміли численні піраміди та мережеві бізнеси, тож ставились до цієї діяльності насторожено. В оголошеннях з пошуку роботи так і писали — «Маркетинг не пропонувати». Однак мені вдалось влаштуватись на першу роботу за фахом. Так я почала працювати у відділі маркетингу на підприємстві Львівхімсільгоспмаш, якого нині вже немає.
Чим ми займались? Ми просувати сільгосптехніку, зокрема розробляли макети рекламних листівок, купували кольоровий папір і друкували на найближчому ксероксі по 50-100 штук. Потім розсилали рекламу звичайною поштою та обдзвонювали клієнтів, аби дізнатись, чи вони все отримали. Листи доходили через один-два тижні, оскільки нашою цільовою аудиторією були голови колгоспів та фермери з різних куточків України. Обраним відправляли «дорогі» рекламні буклети з друкарні. І все це робили при мізерному бюджеті. Інколи доходило до того, що телефон вимикали за несплату, тож ми чекали вхідного дзвінка або писали листа.
Умови, в яких ми працювали, були спартанськими: ні опалення в холодну пору, ні комп’ютерів й відповідно інтернету. Одного разу йшовши по коридору, я почула запах гару. Виявилось, начальниця відділу маркетингу розвела посеред кабінету вогнище на листі металу, щоб обігріти приміщення. Однак пам’ятаю й хороші моменти, зокрема ми часто спілкувались з клієнтами особисто, бо їздили на виставки та у відрядження.
Загалом перша робота навчила мене креативити та вирішувати будь-яке питання, незважаючи на кількість ресурсів. Ця навичка допомагає і зараз.
Ярослав Лерман, Creative Lead Isobar Ukraine
Свою першу важливу роботу я отримав несподівано, але не за одну мить. Я завжди любив моду, намагався кожного сезону волонтерити на тижнях моди (а тоді їх було два). Почав заглиблюватись в цю тематику ближче до 15 років. Вступивши до університету, я продовжував волонтерити і на одній з вечірок випадково познайомився з дизайнером. Через кілька тижнів після знайомства він написав мені «Давай попрацюємо разом». Ми зустрілись і про все домовилися (крім грошей, звичайно). І плавно я став підбирати локацію і настрій для наступного шоу, допомагати з приміркою та закупівлею тканини, а ближче до шоу — з кастингом і загальним продюсуванням. Саме так, особливо нічого не розумівши і кинувши університет, я зробив своє перше шоу.
Було цікаво пробувати нове, бо хоч і мав уявлення про те, як проходить продакшн, сам руками цього не робив ніколи. Шоу пройшло в стінах політехнічного музею (бо мене завжди тягнуло в той район), ми відмовилися від стільців на користь лавок (нам це здалося куди більш модним), саундтрек писав мій на той час хороший друг. Після всього я зрозумів, що можу дуже добре оптимізувати бюджети, делегувати завдання та й взагалі бути мультизадачним.
Упевнений, саме цей досвід привів мене «в сьогодні»: думати, прораховувати і передбачати. Ніколи не знаєш, що може піти не так, тому перевіряєш ще раз. Намагаєшся думати за чужою системою, тому крутиш ідеї під різними кутами. Та й просто віриш в красиву картинку в результаті.
Матеріал підготувала Вікторія Теравська
Фото на головній: Unsplash
