У своїй серії фотографій під назвою «Іграшкові історії» (Toy Stories) італієць Габріель Галімберті спробував показати, наскільки велику роль відіграють іграшки в житті кожної дитини. Робота над цим проєктом тривала два роки, і зараз його фотографії нагадують нам, яку втіху дітям несуть машинки, ляльки, динозаври та плюшеві ведмедики. У майстерно скомпонованих кадрах опинилися діти з Техасу та Гаїті, Філіппін та Албанії, Кенії та Малайзії…
Щасливий випадок
Щоб створити ці фотографії, Галімберті пройшов 58 країн. Втім, коли була зроблена перша така фотографія, він і сам ще не знав, що вона стане початком цілої серії. Все розпочалося в рідному місті фотографа Кастільйон-Фьорентіно, що в Тоскані. Коли Галімберті гостював у своїх близьких друзів, їхня донька попросила її сфотографувати. Вона тоді саме гралася біля корів. І фотографу здалося, що й іграшки, й корови всі разом утворюють непогану композицію.
Пізніше він вирішив розвинути цю ідею, коли італійський журнал «D La Republicca» запропонував йому участь у дворічному проекті, який завів би його у найвіддаленіші куточки світу. Видання хотіло, щоб фотограф показав, яка це цікава штука, каучсерфінг. Тобто він мав проїхати 58 країн за принципом «з дивану на диван». Жодних компромісів!
І протягом цих двох років він вирішив скористатися можливістю показати, чим граються діти 58 країн світу.
Щотижня Галімберті звітував редакції «D La Republicca» щодо останніх диванів, на яких йому довелося зупинятися. А у вільний час він створював тисячі фотопортретів дітей та їхніх іграшок. До «Іграшкових історій» увійшли фотографії дітей тих людей, у яких Галімберті зупинявся під час своєї подорожі. А також їхніх племінників та сусідських дітлахів з усієї округи. Нещодавно цю колосальну добірку робіт було опубліковано в однойменній книзі.
Що ж до іграшок, то зазвичай фотографові було нескладно переконати дітей довірити йому ці сакральні для них об’єкти. Просто для цього треба було гратися з ними на рівних. Та й батьки також допомагали.
Чим граються діти у віддалених селищах та таборах для біженців
Фотограф згадував: «Я був у селищі на півночі Замбії. Ані електрики, ані водопроводу і, звісно, жодних іграшкових історій».
Діти гралися надворі всім, що знаходили. І буквально за два дні до того, як Галімберті завітав до цього селища, дівчинка Моді знайшла на узбіччі коробку з сонцезахисними окулярами, яка, мабуть, з вантажівки випала. Але звідки б ті окуляри не взялися, судячи із захвату на обличчі Моді, іграшки з них вийшли чудові.
А десь так 13000 кілометрів на північ від Замбії, на околицях Бейруту, у таборі для біженців з Палестини, жив собі хлопчик Таха з родиною. Його єдиною іграшкою була маленька машинка, і коли фотограф взяв цю машинку, щоб розташувати її на композиції, дитина вдарилася в плач. Він не хотів позувати, і Галімберті готовий був вже здатися, щоб тільки не засмучувати малого. Але мати Тахи пішла на принцип і сказала, що в проекті просто мусить бути дитина з Палестини і цією дитиною має бути її син. Вибору не було.
Зрештою через дві години вмовлянь Таха на три хвилини заспокоївся і, на щастя, цього часу вистачило, щоб зробити потрібний кадр.
Таким чином, «Іграшкові історії» – то не лише ностальгія за іграшками, але й своєрідне дослідження класової нерівності, привілейованого статусу та географічного й економічного розподілу світу. Але тут не скажеш, що діти, у яких небагато іграшок, менш щасливі, ніж ті, у яких їх повно. І насамперед ця серія фотографій присвячена тому, які об’єкти роблять дітей щасливішими, де б вони не жили і до якого б прошарку суспільства не належали. Тому що сама суть іграшки, яка не залежить від її форми, розміру чи матеріалу, полягає саме в цьому.
Бабусі світу
Слід зазначити також, що двома проєктами одночасно Галімберті не обмежився. Під час цієї подорожі він створив ще й третю, не менш масштабну, серію фотографій.
Справа в тому, що перед його дворічним відрядженням бабуся фотографа надзвичайно переймалася, хто ж буде готувати її онукові і чи не голодуватиме він всі ці два роки. Галімберті спробував заспокоїти бабусю, запевнивши її, що світ не без добрих бабусь, тож, певно, вони знайдуть, чим його нагодувати. Тож, коли він не розповідав про каучсерфінг і не фотографував дітей, він спілкувався з бабусями світу, куштував їхні страви і зрештою створив серію під назвою «В неї на кухні» (In Her Kitchen).
А ось такими в очах дітей постають мами…
