29 березня 2021 року було оголошено лауреатів почесної премії УКФ, покликаної привернути увагу до культурно-мистецьких проєктів, реалізованих 2020 року за підтримки Фонду. Премію в категорії «Проєкт року в сфері інклюзивного мистецтва» виборов проєкт «КОЛО-БО-РАЦІО» — інклюзивна вистава, створена на базі Івано-Франківського драматичного театру. Публікуємо інтерв’ю з натхненниками і творцями цього проєкту — драматургинею Іриною Гарець та режисеркою Розою Саркісян.
Перше запитання традиційне — про народження ідеї інклюзивної вистави. Як вона виникла? Що слугувало поштовхом до народження такої ідеї?
Ірина Гарець: У 2017 році Театр Сучасного Діалогу реалізовував проєкт, темою якого було запобігання злочину на грунті упередженості. Разом з Розою ми створили виставу «Теорія великого фільтру». З виставою ми виступили у великих і малих містах, селах. Ми побачили, як резонує тема, — дослідження «свій — чужий» у різних громадах. Роботою ми були задоволені, але ця вистава була розрахована на дорослу аудиторію. На обговореннях після вистави ми часто чули: «Цю виставу треба показувати в школах, навіть у початкових класах».
Потім вийшла вистава «Наосліп», режисером якої виступив І. Біліць. Ця вистава досліджувала доступність міського простору для незрячих людей. Ми розуміли, як театр працює зі складними інклюзивними темами для дорослих, як розвінчує міфи і негативні стереотипи. Тоді я задумалася, як можна поговорити з дітьми на ці непрості теми, щоб було і доступно, і цікаво. Бо робота з дітьми, як на мене, є однією з пріоритетних. Маючи освіту практичного психолога і досвід роботи з різними групами дітей, у тому числі дітей з інвалідністю, я спробувала діяти через п’єсу для родинного перегляду.
Так народилася казка «Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри». Спочатку робота була надіслана на конкурси драматургії та увійшла в шорт-листи «Тижня актуальної п’єси» та «Драма.ua». Потім я намагалася знайти фінансування, писала грантові заявки, але вони не мали підтримки. В кожній заявці йшлося про інклюзію, від супровідної освітньої програми, на початку, до включення в акторський склад людей з інвалідністю. В 2020 році ми з Івано-Франківським національним театром подалися з проєктом до Українського культурного фонду. І Фонд нас підтримав. Більш того, проєкт «КОЛО-БО-РАЦІО» був визнаний найкращим проєктом у сфері інклюзивного мистецтва у 2020 році.
Як би ви сформулювали головну мету проєкту «КОЛО-БО-РАЦІО», його «надзавдання» або місію?
Роза Саркісян: Часто на питання «Чи вважаєте ви, що люди з інвалідністю мають навчатися виключно у спеціалізованих навчальних закладах?» чуємо: «Так». Найчастіше люди, які кажуть «Так», не усвідомлюють, що за цією відповіддю стоїть просте обмеження прав Іншої людини.
На жаль, нам дістався радянський спадок, де в суспільстві були на першому плані так звані «здорові» його члени, а всі ті, хто народився з інвалідністю або отримав її за різних обставин (війна, хвороба, нещасний випадок), настільки не «пасували» до картинки країни зі «світлим майбутнім», що було зроблено все, щоб їх приховати, створити всі умови, щоб ці люди не кидалися у вічі. Ця перспектива, а точніше — відсутність перспективи у людей з інвалідністю, — глибоко сидить у головах багатьох представників нашого суспільства. Тому впровадження інклюзії в освіті, культурі раптом стає незрозумілим для багатьох пересічних громадян, які або живуть у полоні стереотипів і упереджень і стигматизують людей з інвалідністю, або ігнорують їхню присутність («не бачу людини, не бачу проблеми»), або ставляться до таких людей патерналістськи зверхньо. І дуже рідко в нашій реальності ми бачимо добрі приклади комунікації «на рівних».
Проєкт «КОЛО-БО-РАЦІО!» спрямований на дослідження реальності інклюзії не тільки в нашому суспільстві, але і в межах художнього простору і творчості.
Наша мета була створити інклюзивний проєкт за участі людей з інвалідністю та професійних митців, проведення освітніх лекцій для актуалізації проблем і потреб людей з інвалідністю. Нам важливо не тільки відкрити світ театру і творчості для людей з інвалідністю, але і відкрити світ людей з інвалідністю для театру і суспільства (глядачів).
Чому для першої інклюзивної вистави було обрано саме дитячу п’єсу? Ви з самого початку орієнтувалися саме на дітей як на вашу цільову аудиторію? Якщо так, чому саме?
Ірина Гарець: Це не зовсім п’єса для дітей. Ми вважаємо, що це п’єса для родинного перегляду. Важливо, щоб після перегляду вистави в родинному колі поговорили на теми, які порушуються у виставі. Важливо, щоб зачепили і теми довіри, любові, дружби, смерті та інші.
Роза Саркісян: Наше суспільство звикло до того, що якщо тема важка — то це табуйована тема для дітей. Нам здається, чим раніше батьки почнуть розмову з дітьми про виклики, які їх очікують у дорослому житті, тим більше шансів побудувати соцільно відповідальне суспільство, яке проблеми вирішує, а не втікає від них.
Як проходила підготовчо-репетиційна робота з акторами з інвалідністю? В чому полягає специфіка роботи з ними? Що виявилося найважчим на цьому етапі: вибудовування мізансцен, психологічна адаптація акторів?
Роза Саркісян: У процесі роботи над виставою для нас важливим було застосовувати такі рішення, які дозволили би кожному учаснику і учасниці проєкту рівноправно брати участь у створенні вистави. Ми використовували метод devised theatre, який передбачає створення сценічного полотна через спільну імпровізаційну роботу всіх учасників процесу — від постановчої команди до акторського складу. Таким чином, завдяки цій методі в нашій фінальній версії вистави виникло багато драматургічних, художніх, пластичних рішень, які були спровоковані саме учасниками і учасницями вистави.
Ірина Гарець: Я не бачу різниці в роботі з людьми з інвалідністю чи з акторами театру. Всі люди різні і всі потребують індивідуального підходу, тому розрізняти людей тільки по принципу інвалідності не варто, як на мене.
Ви називаєте «КОЛО-БО-РАЦІО» освітньо-мистецьким проєктом. Яка частина — освітня чи мистецька — для вас важливіша? В чому полягає ціль і завдання кожного з цих напрямів?
Ірина Гарець: Освітній компонент обумовлював надати навички публічного виступу, ораторської та акторської майстерності людям, які хотіли б виступити на великій сцені театру. Від того, як вони засвоють нові знання, залежав мистецький компонент — сам мюзикл. Тому важливо було балансувати між вимогами і можливостями людей. Мистецький продукт повинен був бути якісним. Тому що те, що існувало в публічному полі України, маю на увазі вистави з людьми з інвалідністю, мало безперечно важливу соціальну місію, але культурним продуктом це було назвати важко. Натомість практика європейських країн показує, що можливості необмежені і поєднати соціально важливу місію з якістю культурного продукту можливо.
Традиційне питання — про творчі плани. Ми б розділили його на дві частини. Перша: яка подальша доля спектаклю «Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри»? Чи плануються виїзні вистави, можливо, участь у театральних фестивалях? (Офлайн чи онлайн — залежить від ситуації з пандемією)?
Роза Саркісян: Вистава потрапила до реперутару Івано-Франківського національного театру. Наприклад, у травні провели два покази. Також ця вистава потрапила до лонг-листу премії ГРА.
Стосовно подальших планів, пов’язаних з інклюзивним мистецтвом, наш театр продовжує роботу в цьому напрямку. Проєкт «КОЛО-БО-РАЦІО» також став учасником комплексної програми Creative accelerator, що реалізується УКФ у партнерстві з Британською радою в Україні та Офісом розвитку малого та середнього підприємництва. Плануємо також створити документальну виставу за участі суто людей з інвалідністю.
Друга частина питання: чи плануються в подальшому нові подібні проєкти? Чи є у вас нові ідеї, чи намічені нові задуми, поділитися якими з нашими читачами не буде порушенням творчої таємниці?
Ірина Гарець: Ми розуміємо доцільність проєктів, пов’язаних з розвитком громади як демократичної і успішної спільноти. Питання виключення з суспільних процесів, питання прав людини і її обов’язків, питання емпатії та підтримки кризових груп є важливими в першу чергу для нас як для Рози і Іри, як для мисткинь. Маючи певні доробки, ми розуміємо важливість актуалізації незручних питань у суспільстві, ми розуміємо, як самє інструментарій сучасного театру працює на розвиток, на пошук відповідей і шляхів вирішення нагальних проблем. Якщо простіше, то нецікаво робити те, що неважливо для тебе.
Питання ставив Олексій Фурман
Читайте також інтерв’ю з ще одними лауреатами почесної премії УКФ — засновницями проєкту «Читати Київ».
