Остап Українець — автор чотирьох романів, перекладач і один із співтворців YouTube-каналу «Твоя Підпільна Гуманітарка». Як прихильник фундаментальної аргументації та великих форм пан Остап дав виданню Creativity.ua докладне та детальне інтерв’ю. Про письменницьку творчість, про болючі питання освіти та освіченості, мови та непростих взаємин бізнесу та культури. На кожне задане питання у Остапа Українця була своя, унікальна та нешаблонна відповідь. Тому це інтерв’ю — справжній неповторний лонгрід, який вимагає вдумливого читання. А втім, сподіваємося, цікавого та корисного.
Якщо вірити статті про вас у «Вікіпедії», ви прийшли до письменства досить рано. І починали з художнього перекладу. Як взагалі відбувся цей перехід — від перекладу чужих творів до створення власних?
У мене переходу не було, це були два окремі процеси. Окремо я перекладав, а окремо плекав задуми створити щось своє. Тоді я не відчував перехід від перекладу до творчості як щось усвідомлене. Я написав текст, направив його у видавництво. Редагування й друк зайняли чимало часу. Весь цей час я продовжував перекладати.
Взагалі переклад і сьогодні є моєю основною роботою. Я можу написати книжку і потім до півроку не писати. А перекладаю я постійно, в мене постійно є робота, я постійно отримую нові задачі. А з власними книжками може бути так: допоки попередня книжка не побачить світ, я не можу писати нічого нового. А виходу книжки іноді доводиться чекати дуже довго — до двох років.
Для мене письменство — все ще форма дозвілля. Попри те, що мої книжки видаються і я отримую за них гонорар. Писання — це спосіб відволіктися від проблем цього світу, створюючи світ, який ти хотів би бачити навколо.
З літературних жанрів ви надаєте перевагу історичній прозі та фентезі. Чи можна якось пояснити вибір письменником того чи іншого жанру?
Стосовно фентезі — це помилка «Вікіпедії». Я не пишу фентезі, в усякому разі я не відношу свої твори до цього жанру.
Як письменник обирає жанр, на мій погляд, пояснити неможливо. У кожного автора тут абсолютно свої неповторні орієнтири. Мене особисто на вибір жанру книги наштовхують такі несподівані речі, які загалом передати дуже важко.
Чому я незмінно віддаю перевагу — це великій формі. Велика форма працює за своїми особливими правилами. Зокрема, там багато подробиць, деталей, які стосуються найрізноманітніших галузей та сфер нашого життя. На бажання використати ту чи іншу деталь, побачити, як вона працює в тексті, впливають іноді зовсім несподівані речі та обставини. Це може бути випадково прочитана стаття в «Вікіпедії» або коротка замітка в газеті 150-річної давнини, чи розмова з дружиною про кулінарію… Це дає підсумкові «образи», які надалі узгоджуються в межах тексту, поєднуються, створюючи цілісне явище. Тобто різні побутові події, які трапляються в житті автора, будуть тим чи іншим (дуже неоднаковим) чином впливати на текст, відображатися в тексті. Я, наприклад, дуже ясно це відчуваю.
Я цікавлюсь історією, і природно, що пишу саме на історичну тематику. Але якщо я колись почну писати фентезі, я впевнений, що це фентезі перш за все стосуватиметься питань мови та релігії. Тому що ці питання цікавлять мене, а будь-який автор пише про те, що його цікавить і турбує. Тому що саме там йому є що сказати. Це єдина валідна підстава для вибору теми. Як це буде реалізовано автором — питання, скоріше, до критиків, але головний критерій вибору тексту для автора — «що я можу про це розповісти».
Чим ви пояснюєте домінування жанру фентезі в світовій літературі в останні роки?
Пітером Джексоном і його трилогією «Володар перснів». Ця робота стала поворотним моментом не лише в історії кіно, але й в історії масової культури загалом. Цей фільм став неповторним артефактом кінематографу, самостійним витвором мистецтва, а не просто екранізацією книжки. Поява трилогії породила беліч наслідувань у кіно, комп’ютерних іграх. Саме на такому продукті зростають люди, які потім самі починають писати. Багато молодих письменників починають саме з фентезі, тому що і читач у них такий же молодий і захоплений цим жанром. Завдяки цілому ряду факторів, найвагомішим із яких стала трилогія Пітера Джексона, фентезі опинилося в мейнстрімі алегорій. Якщо нам потрібно передати якусь алегорію, ми звертатимемось до жанру фентезі.
З іншого боку, в цьому є свої мінуси. Сам Толкіен алегорію як явище зневажав, і в його книгах алегорії практично немає. За алегоріями треба йти в «Хроніки Нарнії», які Толкіен дуже не любив саме з цієї ж причини. Зараз же багато хто використовує фентезі для побудови елементарних аналогій, і це нормальна частина розвитку будь-якої літератури. Інші автори, такі як Мартін, Сапковський або Арєнєв в Україні, використовують фентезі зовсім для інших речей. Для таких авторів фентезі — частіше, інструментарій для створення конкретної картинки або образу, виклику потрібного настрою або вираження потрібної думки.
Твори в жанрі фентезі бувають хороші й погані, як і в будь-якому іншому жанрі літератури. Інша справа, що у фентезі бачать надефективний інструмент, в тому числі завдяки кіно. Сьогодні ми схильні сприймати літературу через кінематографічну призму, для нас кінокартинка стала базовим образом. Тому зараз дуже багато авторів, користуючись тим, що фентезі саме по собі видовищне, а слова не вимагають спецефектів, експлуатують нашу любов до видовищ.
Як літературний твір «Володар перснів» уже не актуальний. Прочитати його цікаво, але використовувати його як підґрунтя для написання власного твору — заздалегідь програшна тактика. Тому що це зробили вже всі. А от у кіно ще не зробили. У фільмі Джексона є багато такого, чого зовсім не було у Толіена, і тому фільм набагато модерновіший та актуальніший.
Через свою кінематографічність фентезі ще й дуже зручне у користуванні. Значно легше ніж, наприклад, наукова фантастика. Тому що для сприйняття наукової фантастики треба мати багаж знань або принаймні добру технічну уяву. Фентезі здається значно простішим жанром (хоча насправді таким не є). Насправджі фентезі дуже різноманітне. Бестселерами одночасно стають твори Крістофера Паоліні — ширвжиток у чистому вигляді, і Анджея Сапковського, які мають усі ознаки справжньої літератури. Тут навіть ознак кореляції немає: що легко експлуатувати, те й експлуатують.
Як виникла ідея створення освітнього YouTube-каналу «Твоя Підпільна Гуманітарка»? Як ви бачите його концепцію та місію?
Концепція нашого проєкту нескладна: ми YouTube-канал, який розповідає про гуманітарні науки. Що стосується місії: якщо уявити собі, що ми — капітани, які пливуть до незвіданих земель українського гуманітарного духу, вийде, що наша велика мета залишається в тумані… Ми просто висвітлюємо галузі й теми, які нам подобається та цікаво висвітлювати, просто намагаємось зацікавити цими темами людей. У кожній із цих тем є речі, які я хочу до публіки донести: щось повідомити, в чомусь переконати.
Якоїсь цілісної, по пунктах розробленої стратегії в нас немає. Як в принципі, немає її і в науці. Глобально наша мета в тому, щоб подати систему знань. Звісно, не повністю, тому що в YouTube дещо інший формат. Але загалом систематизовану інформацію, яку в подальшому можна було б легко використати тим, хто не має профільної освіти, але хотів би в якомусь питанні розібратися. Розповсюдження наукової інформації, замість маніпуляцій та фейків, — це правильно і є саме по собі благою справою. Нічого більш глобального за цим не стоїть. Нам просто подобається ділитися своїми знаннями з тими, кого вони цікавлять.
Нещодавно ви оголосили, що «Твоя Підпільна Гуманітарка» стала ще й видавництвом. Розкажіть про формат та тематичний напрям нового видавництва. Яку літературу (за жанрами) ви плануєте видавати?
Це буде наукова та науково-популярна література, присвячена різним питанням гуманітаристики. Зараз ми працюємо над двома книжками, які будуть першими виданими нами та які для мене особисто дуже важливі. Перша — це «Як працює оповідання» Флоренс Ґоє. Чудовий текст, в якому на прикладі класичних оповідань, відомих нам ще зі школи, авторка показує, як взагалі працює весь жанр. У книзі розглядається створення та шлях оповідання в повному комплексі — від використання автором того чи іншого слова до того, де і як друкується оповідання. Це 200 сторінок безцінної інформації для тих, хто хоче розібратися в тому, як працює оповідання, і для тих, хто хоче сам писати.
Друга книжка — «Українські свята календарного циклу» Павла Чубинського. Це абсолютно класична праця, розміщена в третьому томі його праць з етнографії та фольклористики. Оригінал біу написаний російською, у нас він виходить в українському перекладі. Чубинський багато їздив Лубенщиною і записував традиції відзначення свят від Йордана до Різдва. Це класика української етнографії і надзвичайно цікавий текст. Це зріз українського села 19 століття, з яким дуже цікаво знайомитися, щоб краще зрозуміти, усвідомити, хто ми є. В цій праці містяться прекрасні інсайти про те, як люди мислили, як у них розвивалася естетика, як вони прикрашали своє життя, як розуміли зв’язок між людиною та вищим світом… Вони написані освіченою і грамотною і водночас зрозумілою мовою. Там міститься багато речей, які в інтернеті не знайдеш, наприклад, записи автентичних фольклорних текстів.
Взагалі, треба зазначити, що настапв час перевидати багато творів з української етнографії та фольклору. Дещо в цьому плані робиться, скажімо, перевидано «Гуцульщину» Шухевича та «Буковина та буковинці» Кайндля. Інша наша класика залишається поза увагою видавництв, це навіть образливо.
Крім творів з етнографії, ми плануємо видати і декілька історичних творів. Взагалі, весь спектр гуманітарки є в центрі уваги нашого нового видавництва.
З ваших численних дописів у соцмережах стає очевидно, що питання освіти — одне з тих, яке вас насправді турбує, є для вас болючим. Що, на ваш погляд, потрібно перш за все змінити або покращити в нашій системі освіти?
Перш за все — змінити переконання, що одна зміна дасть вагомі наслідки. Коли в Україні починаються розмови про «реформування», мається на увазі щось найпростіше: от приймемо правильний хороший закон і тоді заживемо! Або знайти когось поганого, люструвати та вигнати на мороз. Але у випадку з вчителями цей радикальний захід не потрібен.
Звісно, є вчителі, які просто сидять на ставці і відробляють уроки, але я впевнений, що більшість вчителів недарма їдять свій хліб. Просто вони стали заручниками застарілої шкільної системи, вони потонули, розчинилися в ній. І якщо ви раптом зміните систему, вони вестимуть уроки так, як вели: нецікаво та непродуктивно. Це те саме, як мені повідомити, наприклад, що з завтрашнього ранку змінюється стратегія перекладу і я маю зранку перекладати по-іншому. Я не зможу це зробити швидко — це не те, що я вмію і до чого звик. Так і процес викладання — по суті, дуже механічний. Якщо ти роками по декілька разів у на день викладаєш один і той же матіерал, це стає механічним процесом.
Зміна системи освіти має бути, по-перше, комплексною, по-друге — тривалою. Особисто я бачу зміни на краще, порівняно з тим часом, коли я вчився в школі. Але, з одного боку, багато хто чекає стрімких змін у результаті однієї реформи, а з іншого — чимало хто взагалі проти будь-якого реформування і навіть саботують позитивні зміни. В тих же школах, наприклад, все ще існує зниження оцінки за виправлення або вимога ходити в шкільному однострої.
Школа все ще лишається інструментом репресій. Багато педагогів могли б викладати краще, цікавіше, ближче до учнів. Проте вони щиро переконані, що, якщо учня не залякати, результату не буде. Це породжує неправильні, негативні взаємини між вчителями та учнями. Саме тут, у школі, виховується рабська філософія, у свідомість вкорінюється принцип «ти начальник — я дурак», пригнічується свобода особистості. У людини зникає мотивація, а з іншого боку, роль школи в житті людини стає під великим питанням.
Я бачу безліч старшокласників, які чесно відсиджують декілька годин у школі, а потім ідуть на курси та до репетиторів, щоб отримати потрібні їм знання, які в школі просто не викладають. Це наводить на певні думки. Старшокласники сьогодні частіше за все добре знають, ким вони стануть, і не бажають ходити на уроки, які їм в принципі не потрібні. Вони були б раді ходити на якісь позашкільні заняття, де могли б вдосконілювати фахову навичку, але такі опції не передбачені. Тому вони (чи їхні батьки) вимушені платити приватним особам або установам, які їх навчають.
Я сам викладаю таким школярам іноземну мову. І наочно переконуюсь, наскільки низький рівень викладання іноземних мов у школах. Я сказав би, злочинно низький. Доводиться пояснювати елементарні речі, які вони мали б вивчити та знати саме зі школи. Саме взаємини між школою та учнями як між апаратом та підлеглими, на мій погляд, і є основною причиною того, що учні не отримують тих знань, які мали б отримати в школі. Для зміни цієї ситстеми, повторюю, потрібні комплексність, поступовість і час.
Ще одне питання, яке зараз є актуальним, — мовне. Які шляхи розвитку та вдосконалення сучасної української мови ви вважаєте продуктивними? Як ви ставитеся, з одного боку, до намагань повернути деякі архаїчні мовні норми, а з іншого — до оновлень, які досі викликають суперечки, наприклад, до фемінітивів?
Я вважаю продуктивним абсолютно все, що розвиває мову. Якщо зміна в мові дозволяє збільшити поняттєвий апарат, збільшити виражальну здатність, уточнити комунікацію — то це продуктивна зміна. Все, що люди вигадали, щоб застосовувати в мові, все, що реально може бути застосовано для її урізноманітнення, збагачення, — все є продуктивним.
Про намагання повернути архаїчні мовні норми — хотілося би уточнити. Якщо ви маєте на увазі «проЄкт», або «аВдиторію» — то це не є прикладом архаїзації. Це повна відповідність тим законам та принципам, за якими українська мова працює і розвивається.
Мова насправді — це суспільний консенсус про те, чим є мова. Нам потрібні спільні поняття про правила хоча б для того, щоб розумітися. У мене в книгах, наприклад, є чимало архаїки, я часто використовую рідковживані сьогодні слова. Чому? Просто тому, що саме вони приходять на думку першими. Але закликів типу «Повернімо мові чистоту часів “скрипниківки!”» я особисто не чув. (Скрипниківка — правопис української мови, ухвалений 1927 року на Всеукраїнській правописній конференції в Харкові, і затверджена 6 вересня 1928 року народним комісаром освіти Миколою Скрипником, — Прим. Ред.).
Так, деякі автори цілеспрямовано пишуть скрипниківкою, але я не вважаю це поверненням до архаїчної норми. Це просто авторська манера, вони вважають скрипниківку кращим інструментом для самовираження. Я навіть не здивувався би, якби побачив сучасну книгу, написану «желехівкою» (Желехівка — український фонетичний правопис, що діяв на Заході України з 1886 року й до 1922 року (подеколи аж до 1940-х), Названий за ім’ям Євгена Желехівського, який створив правопис на основі гражданського шрифту й поширеної того часу в українській мові фонетичної орфографії, — Прим. Ред.). Тому що досі є люди, які говорять фонетикою, за якою складалася желехівка. Але, знов-таки, використання желехівки у власній творчості зовсім не означає повернення до архаїчних норм.
Будь-які оновлення в мові завжди викликають суперечки. Якщо до тебе з’являється хтось і вимагає, щоб ти говорив не так, як раніше, а якось інакше, це викликає відторгнення. Інша справа — на якому етапі це відбувається. Якщо ми створюємо правопис, яким послуговуватимуться всі, за яким наші діти вчитимуться писати (ми якось забуваємо, що писемності треба вчитися), тоді звісно, далеко не всі зміни будуть виправдані. А ті, що будуть затверджені, будуть цілком зрозумілі. Якщо, знов-таки, хтось вимагатиме, щоб ми не використовували те або інше слово в тому чи іншому контексті, а словник йому не указ, тому що він упорядкований в радянські часи, — таке зауваження можна сміливо ігнорувати. Це суб’єктивна думка однієї людини і тільки.
Якщо хтось один починає використовувати якесь слово в своїй мові — воно об’єктивно починає в ній існувати. І не має значення, чи зафіксовано це слово в академічних словниках чи правописах. Воно існує, і ми до нього нормально ставимося.
У нас все-таки є спільне поняття, як ці норми працюють. Ми з дитинства розмовляємо більш-менш правильно, попри те, що ми не вчили граматику. Це існує в нас від природи, інакше ми один одного не розуміли б. Коли ми запроваджуємо нові слова, щоб виразити нюанси значень, ми не робимо нічого екзотичного. Словотвір взагалі не є прерогативою письменників чи філологів. Ми постійно вигадуємо нові слова і часто цього не помічаємо. Ми називаємо річ так, як хочемо її назвати, і лиш потім замислюємося, чи це слово існувало раніше, чи це морфологія запрацювала у нас в голові.
Дуже цікава, наприклад, тема наголосів. В український мові вона не несе ніякої ритмічної функції, на відміну від польської, наприклад. Наголоси в нас ставляться де завгодно і це не заважає нам розуміти один одного. В моєму мовному середовищі у слові «свЯта» наголос завжди падав на перший склад, і лише нещодавно я дізнався, що за орфоепічною нормою наголос має бути на другий слад — «святА». При цьому всі мене прекрасно розуміли.
Між цим, знання наголосів — це дуже важлива частина ЗНО. В учнів усі стіни в кімнаті завішані листами зі складними випадками наголосів, які треба просто зазубрити. Таких слів кілька сотень! При цьому більшість із цих школярів ніколи не працюватимуть з еталонним усним мовленням. Інформація про правильні наголоси, як на мене, не несе жодного корисного навантаження. Це потрібно хіба що поетам, хоча вони якраз і беззастережно знищують ці наголоси в своїй творчості.
Ще одна проблема полягає в тому, що у вивченні української мови у нас досі панує механістичний підхід. Тобто свою рідну мову ми вивчаємо як іноземну. Ми вчимо теорію мови, замість того, щоб вчитися формулювати думки. Тому багато інформації проходить повз учнів. Навіщо учневі знати розподіл на відмінники? Він що, відмінювати не вміє? Шкільна програма з української мови й досьогодні — сухе теоретичне мовознавство. Відповідність правилам важить більше, ніж правильність. Якщо ти не назвеш правила з усіма винятками — ти завалиш іспит. Чимало уроків української мови — до сих пір теоретичні контрольні. При тому, що на уроках іноземних мов теоретичних контрольних вкрай мало. Там важливо, як ти працюєш з іноземним текстом і як ти його розумієш. Це пряме наслідування радянської шкільної системи, від якої треба якнайшвидше позбавлятися.
Суржик, до речі, теж випливає з повного нерозуміння мови. Ставлення до мови як до універсального коду в Україні до сих пір не вироблено. На це є свої історичні причини. Люди вважають, що говорять суржиком, а насправді вони говорять українською. Просто українська значно ширша за те, що міститься у підручнику. Така заорганізованість теж заважає мові нормально розвиватися.
Нещодавно в соцмережах ви виклали пост про новий фільм «Довбуш». Однією з позитивних ознак фільму ви назвали використання автентичної карпатської говірки. Чи не виникає ризик нерозуміння і, як наслідок, несприйняття цього фільму в регіонах, де така говірка невідома. Наприклад, у східних та південних областях?
Ми всі так чи інакше говоримо українською. Так, ми звикли, що в більшості фільмів ми чуємо ту мову, яка знайома нам із підручників. Так, у різних регіонах є свої мовні особливості. Але, повірте мені, люди, які приїжджають у Карпати з Харківщини або Херсонщини, прекрасно розуміють мову, якою тут говорять. Бо вони знають українську, і цього достатньо.
«Довбуш» — сучасний фільм, і в ньому грають сучасні актори. Тому ваше побоювання про надмірну екзотизацію у фільмі, на мій погляд, безпідставне. Глядач почує ту ж таки знайому йому українську мову, трохи забарвлену місцевим колоритом. Ми ж не задіюємо в фільмі вуйків XYII-XYIII століть. Фільм створено сучасними сценаристами та режисерами, за участі сучасних акторів. А враховувати особливості місцевості, де проходить дія фільму, — це практика, що має місце в усьому світі. Це важливо, якщо ти знімаєш історичне кіно. Тут територіальна особливість є важливим фактором, у тому числі і використання мовних особливостей.
У нас є непогані загалом фільми з карпатським сюжетом, які сильно програють, бо там немає жодного актора на своєму місці. Актори розмовляють стандартизованою мовою, і я не вірю жодному їхньому слову, тому що тут так не розмовляють. Такі вади сильно дистанціюють глядача від продукту мистецтва. Я підтримую фільм «Довбуш», прем’єра якого ще не відбулася, хоча б за наміри відтворити автентичність місцевості та епохи. Тому що в нашому кіно це поки що рідкість.
Ваш пост стосовно перебудови готелю «Дністер» в Івано-Франківську надихнув на запитання про взаємовідносини бізнесу та культури. На ваш погляд, чи має конфлікт між бізнесом та культурою сталий характер через неспівпадіння інтересів? Чи можуть ці інтереси співпадати і яким чином? Хто має залагоджувати ці конфлікти — його суб’єкти, суспільство, держава?
Перш за все нам потрібна цивілізована система регулювання, яка не допускатиме такі конфлікти. Конфлікт між бізнесом та культурою має місце тоді, коли бізнес взагалі не регульований, або коли він має такий вплив на політику, що починає зазіхати на те, що взагалі не має стосунку до його сфери. Це стається тоді, коли бізнес отримує політичну владу і з цих позицій починає наступ на культуру. Політична влада бізнесу завжди призводить до конфлікту інтересів. Тому що людина, яка цікавиться бізнесовою стороною питання, ніколи не цікавитиметься його культурною стороною в тій мірі, в якій цікавиться людина, відповідальна за культуру. Письменники, наприклад, досить часто мають такі конфлікти з маркетинговими відділами видавництв, коли від автора вимагають змін у назві чи сюжеті на догоду нібито кращому збуту книги.
Тому я прекрасно розумію і відчуваю сутність конфлікту між бізнесом та культурою. Просто в їхній основі лежать полярні ставлення та міркування стосовно того чи іншого культурного об’єкту. Але якщо культурний ринок спирається на пошуки балансу в цій системі, шукаючи рівновагу між значенням культурної спадщини та її потенційним утилітарним використанням, то бізнес на перше місце ставить утилітарність, почасти відкидаючи все інше.
Фундаментально інтереси між бізнесом та культурою співпадати не можуть — їх цікавлять надто різні речі. Але ці інтереси можуть бути скеровані в одне русло. За умови, що цим опікуватиметься компетентний державний орган. Але такого органу у нас не існує. Щось намагаються зробити місцеві органи, але у них немає таких можливостей, такої компетенції. У культурного простору немає адвоката на рівні держави, тому за втручання в культурний простір бізнесу, скоріше за все, нічого не буде.
Справедливості заради треба відзначити, що іноді приватний бізнес спроможний зробити значущі і помітні культурні речі. Наприклад, у нас в Івано-Франківську є культурно-мистецький простір «Бастіон», перебудований з напівзруйнованого занехаяного провулку. І це зробив приватний бізнес. Проте поява таких об’єктів напряму залежить від культурного та духовного рівня окремого бізнесмена і не є відображенням загальної тенденції. Негативних прикладів, на жаль, набагато більше.
Тому що є такі речі, як культура, з одного боку, і бізнесовий авторитет, з іншого. Там, де авторитет перемагає, культура руйнується.
А якою може бути роль та вплив суспільства, громадських організацій?
Суспільство реагує настільки, наскільки це можливо. У нас на підвалинах фортеці, так званих Валах, колись засипаних землею, розпочали будувати церкву. Без попередніх археологічних розкопок та досліджень. Сама ж церква за проєктом має бути вищою за міську ратушу Івано-Франківська. Вали загалом — це найбільша зелена зона в середмісті. В зимовий період — це загальноміська гірка для катання на санчатах — всі батьки з дітьми в місті з’їжджаються туди. Влітку все місто ходить туди дихати свіжим повітрям.
Це я розповідаю, щоб ви самі собі відповіли, чи були протести, коли почалося будівництво. Звісно, були і досить гучні протести. І біля місця будівництва, і під міськрадою. До чого це призвело? Ні до чого! Як будували, так і будують. Тому що на Галичині ніхто не ризикне піти проти волі церкви, а церква культурою якось не дуже цікавиться.
Культура не потрапляє у нас в список пріоритетів. Тому що ми звикли, що вона існуватиме попри все, навіть якщо ми нею не цікавимося. Багатьох такий стан речей влаштовує…
Декілька наших традиційних питань. Перше: чи буває у письменника Остапа Українця творче вигорання? Якщо буває, як ви його долаєте?
Ніяк не долаю. Кожного разу, коли я закінчую книжку, я деякий час не можу нічого писати. Просто нічого. І я ніяк з цим відчуттям не борюся, тому що знаю, що воно само пройде.
Один типовий буденний день письменника Остапа Українця. Опишіть його, будь ласка.
Я прокидаюся, вмиваюся, іноді снідаю, а іноді одразу починаю працювати. Переважно так день і проходить. Це домінанта. Звичайно, є і прогулянки містом, і зустрічі з друзями. Але я не відношу ці речі до рутини чи буденності.
І останнє наше традиційне запитання. Ми живемо в час стрімкого проникнення нових технологій в усі сфери нашого життя. В тому числі і у творчий процес. Зокрема, ми читаємо і чуємо твердження, що незабаром штучний інтелект буде здатен замінити людину-креатора. Чи згодні ви з такими твердженнями? Як виглядатиме творчий процес і творча професія в недалекому майбутньому?
Я не можу уявити собі штучний інтелект, здатний замінити людину-креатора. Це та межа, за якою я навіть гіпотетично не можу сконструювати майбутній світ. Але всякий раз, коли я маю справу з мистецтвом, я розумію, що до цього насправді дуже далеко. Я не вірю, що за моє життя здатний з’явитися настільки потужний штучний інтелект, який буде здатен стовідсотково замінити людину-творця. Доповнити — так, можливо, але замінити — немає менсу. Чому? По-перше, я впевнений, що творчість штучного інтелекту буде нам нецікава. Надто багато в творчості, в культурі особистого, постаті творця, яку штучний інтелект передати не зможе, бо сам він особистості не матиме.
Нейромережа здатна творити лише на тій базі, яку в неї вклали, і лише те, що її навчили творити. Продуктивність штучного інтелекту здатна дуже посилити наші творчі можливості. Я допускаю в майбутньому створення імплантів, які значно посилили би творчі зданості людини. Але простору для цілковитого витіснення людини-творця я не бачу. Культура загалом надто особистісна, надто людська. Тому я не бачу загрози з боку комп’ютера і, відверто кажучи, зовсім не переймаюся цим.
Питання ставив Олексій Фурман
Читайте також: Авторка YouTube-каналу «Бабушка 2.0», влогерка Ніна Дрозд розповідає про створення проєкту «Бабушка 2.0», джерела натхнення для випусків і жаги до життя, про участь у проєкті «Люди ідей #забути про вік» та багато іншого.
