В рамках розділу «Знакові проєкти України», створеного з ініціативи Асоціації Креативних Індустрій України, ресурс creativity. ua знайомить своїх читачів з кейсами та інтерв’ю засновників й творців креативних проєктів, поєднаних спільною метою: розвивати українську культуру і розширювати культурний простір держави через максимальну творчу самореалізацію.
Вистава Київського Театру на Лівому березі «Людина з Броварів» відрізняється багатством алегорій, багатошаровістю та глибоким змістом, який неможливо описати однією фразою. Про те, в чому полягає головна ідея та місія вистави, про свій досвід роботи з українським театром розповідає постановник вистави – білоруський режисер Дмитро Богославський.
Як п’єса «Людина з Подільська» перетворилася на «Людину з Броварів» ? Простіше кажучи, як виникла ідея поставити цю п’єсу в Україні?
Ідея належить Головному режисеру Театру на Лівому березі Стасу Жиркову. Він в Мінську дивився мою виставу і зробив висновок, що цей матеріал знайде відгук і в українського глядача, за що йому величезна подяка. Дмитро Данилов написав універсальну п’єсу, зрозумілу своїм посилом, на мою думку, в усьому світі. Адже справа не в Подільську, Броварах, чи Боровлянах під Мінськом, а самій суті головного героя, тобто, людини. А людина і є об’єктом дослідження, яким займається театр.
Ви вже мали досвід постановки цієї п’єси на білоруській сцені. Переносячи сюжет на українську сцену, наскільки ви (крім назви) змінили трактування п’єси, погляд на проблематику, поставлену автором, враховуючи саме українські реалії?
Оскільки я сам пишу п’єси, то для мене авторський текст є найважливішим елементом вистави. Для мене п’єса – це не «привід до вистави», це власне і є вистава. Тому хочу висловити велику подяку Павлу Ар’є за таку тонку адаптацію п’єси, дякую за його «експедиції» у Бровари, точну передачу діалогів, але вже з українським колоритом. Звичайно, можна сказати, що проблеми в наших країнах ідентичні, але коли артист стає твоїм соратником, то він сам пропонує і привносить багато чого в постановку. Багато акцентів розставлено після репетиційних обговорень з акторами, а коли композитор цієї вистави Михайло Обухов почув «Гімн Києва», він був у захваті. І це абсолютна акторська заслуга.
У своїх попередніх інтерв’ю Ви заявили, що вистава насамперед – про внутрішні Бровари, які мешкають у кожному з нас. Як Ви самі розумієте ці «внутрішні Бровари» ? Які ознаки Ви вважаєте їх незмінними атрибутами?
У театрі є такий закон: відкидаєш — пропонуй. Давайте вчитися змінювати те, що нас не влаштовує, а не мовчки чи вголос щось не любити. Зрештою, постійно незадоволений організм легко захворює. Ніколи нікого не цікавило, хто першим винайшов колесо, треба забути про прагнення до повторів і наслідування. Ми цікаві світові тільки такими, якими ми є, з нашою ментальністю, національною ідентичністю тощо. А тут все починається з малого — кохання. У сім’ї, до близьких, до рідної хати і далі, далі, далі…
Які основні проблеми та «підводні камені» Вам доводилося долати у процесі постановки?
Постановці вже рік, і тепер, з часом, я не можу згадати якихось підводних каменів — тільки добрі спогади від усього процесу. Так, спектакль ставився у важких умовах пандемії, але, на щастя, ми встигли зробити все необхідне для прем’єри.
Відомо, що ваша постановка отримала грант державного Українського культурного фонду. Як Ви вважаєте, що стало стимулом для підтримки вистави державою? Які важливі для суспільства (і держави) сенси розкриваються у п’єсі та виставі?
Мені важко визначити, що саме послужило стимулом. Але мені здається, що розвиток громадських інституцій необхідний у будь-якому суспільстві. А спектакль я вважаю саме громадянським. Так, там не вигукують патріотичні гасла, не б’ють себе в груди і не вимахують прапорами. Ми говоримо про якісь первісні елементи громадянського суспільства, які становлять основу, базу для його подальшого розвитку. Здається, що у виставі все елементарно, але часто ми просто забуваємо про ці елементарні речі, і нам доводиться нагадувати про них знову і знову. І нашу забудькуватість елементарного доводять, наприклад, відгуки глядачів після вистави. Отже, вистава сьогодні потрібна, і це є перемогою вибору УКФ.
За всієї комічності поліції у спектаклі, її роль дуже неоднозначна. І це теж свідчить про здоровий погляд УКФ, який не побоявся взяти на себе відповідальність, і розуміє, а, головне, визнає наявність проблем, висвітлених в п’єсі. У нас у Білорусі зараз все дуже ідеологізовано, але я впевнений, від того, що ти 24/7 бачиш прапор і портрет президента, більше любити державу ти не станеш — кохання не буває нав’язаним. Патріотизм починається не з гігантського монументу, а з запаху рідного дому, вибачте вже за такі слова.
Питання, можливо, найпростіше: головне послання, яке Ви хотіли донести до Вашого глядача. Про що Ви насамперед спонукаєте його задуматися?
Я не думаю, що театр сьогодні так працює. Ми не маємо права пропонувати глядачеві лише один шлях, один вибір, одну думку чи ідею. Сьогодні світ влаштований інакше — сучасній людині потрібний вибір. Тому для мене дуже важливо, щоб кожен глядач виходив із театру з чимось своїм. Хтось подумає про державний патріотизм, хтось про рідну хату, а хтось вирішить висадити біля свого під’їзду квіти — і це вже буде перемога. Тому для мене головний заклик звучить так: замисліться!
Для мене театр — це спільна робота акторів та глядача, а не бездумне розважальне проведення часу, де наприкінці тобі розжовують, що таке добре, а що таке погано. Це сьогодні навіть якось принизливо для людини.
Ваші враження від творчої атмосфери у Театрі на Лівому березі, від професійного рівня та таланту українських акторів. Наскільки Вам важко було ставити п’єсу українською?
Вважаю, що мені дуже пощастило працювати з командою Театру на лівому березі. Це новий досвід, зустріч з іншими методами роботи, зустріч з іншою школою, які потрібні будь-якій творчій людині. Дуже важливий момент полягає в тому, як тебе сприйме колектив. Для мене театр — це співтворчість, а не режисерський диктат. Лише у налагодженні діалогу за лаштунками ми зможемо побудувати діалог на сцені. І тут для мене було створено всі умови. Ще раз дякую. Я хотів би відзначити професійну включеність і артистів, і постановочної команди. Повторюся, що в умовах пандемії це була дуже складна робота, але артисти зуміли не просто перебудуватися, а й «вистрибнути» у спектакль буквально за тиждень до прем’єри. Це свідчить про дуже високий професійний рівень та повну віддачу.
Трохи про Ваші подальші плани. Чи плануєте ви нові постановки в Україні?
Це було би чудово. Тим більше, що через політичні події в Білорусі я зараз під забороною вдома і як режисер, і як драматург. На щастя, без роботи не сиджу, але для мене режисура ніколи не була самоціллю. Головним є те, що важливого та нового ми можемо сказати одне одному. І якщо це важливе знайдеться у мене, ми обов’язково продовжимо діалог.
Питання ставив Олексій Фурман
Фото: Анастасія Мантач
Читайте також:
Як творити мистецькі середовища в регіонах, віддалених від обласного центру? Кейс проєкту «Фронтера»
