21-річна головна редакторка bit.ua Єлизавета Бордунова називає себе «амбасадоркою недосвідчених людей, які вміють швидко вчитись». І недарма. Сама дівчина опублікувала свої перші матеріали менш ніж два роки тому на ресурсі K.Fund Media. На той час вона якраз закінчувала третій курс юрфаку, яким марила більшу частину життя, аж поки не зрозуміла, що ця мрія перестала її окриляти.
І хоча зараз Єлизавета впевнено реалізовує себе як редакторку, вона мало не щодня запитує себе: «Хто я?». Можливо, саме це інтерв’ю і частково відповість на це запитання.
У 6 років вирішила, що стану в майбутньому юристкою, як мама. Можна сказати, що я росла в оточенні кодексів та закону (вперше побувала в суді в 4 роки), тож цей вибір був зрозумілий та очікуваний, І, звісно, мама — сильна, впевнена в собі жінка, як люблю зараз жартувати, «з власною думкою про все, про що вона коли-небудь думала». Вона завжди була (і є) моїм героєм, тож я прагнула бути схожою на неї. У підлітковому віці мені це дуже допомогло. Вирішивши ще в дитинстві, ким я хочу бути, з поправкою на поодинокі фантазії про театр і танці, у мене з’явився фокус й мета в навчанні та житті. Тому, коли однолітки в 11 класі судорожно намагались обрати професію, я знизувала плечима — визначилась багато років тому.
Я була активною студенткою юрфаку: брала участь в громадській діяльності, студентському самоврядуванні та пройшла стажування в PR-відділі одного благодійного фонду. Але провчившись три роки на праві, зрозуміла, що хочу від своєї роботи ширшого польоту думки і самовираження, аніж спідниці-олівець, серйозні обличчя й вилизані фрази. Почала писати в блозі, отримувати фідбек аудиторії. І подумала: а чому, власне, ні? Коли, якщо не зараз пробувати себе в тому, що по-справжньому подобається? Так і виникло бажання писати й монетизувати це хобі.
Наразі я хочу, щоб оточуючі сприймали мене як юну керівницю, креативну менеджерку та дівчину, яка не боїться бути собою в мережі. Свідомо вирішила, що не соромитимусь називати речі своїми іменами, не шукатиму «безпечних» синонімів для слів «секс» чи «член». Наприклад, в одному пості згадала про одну із сторін своєї неідеальності: моя вага змінюється залежно від подій в особистому житті. Коли я самотня, то худну, а як маю стосунки — набираю кілограми. Якось мій партнер сказав після сексу: «Тебе побільшало з останньої нашої зустрічі». Я так і написала в пості: «А твій член, на жаль, з останньої зустрічі не змінився».
Письменство — навичка, яку можна тренувати як м’язи, але наскільки легко вона дається тій чи іншій людині, — то питання. Гадаю, що навчитись писати добре можна, але для цього все одно потрібні якісь передумови: певне бачення, тип мислення, уважність, допитливість тощо. Тобто є певний набір навичок, які допомагають тобі розвивати інші вміння, зокрема й викладати думки на папері. Але, звісно, є люди, які не морочать собі голову зайвими сенсами й намагаються чимшвидше щось видати. У будь-якому разі я не хочу обмежувати людей і визначати, хто може добре писати, а хто — ні. Треба дивитись на текст.
Зрозуміла людська мова — один з критеріїв, за яким я оцінюю текст. Це не означає, що журналіст має вживати просторічні слова та нецензурну лексику. Але якщо бачу речення на три рядки, то запитую автора: «А людина так сказала б? Спробуй це проговорити. Другий важливий пункт — яку користь читач отримує від тексту. Необов’язково створювати матеріал як інструкцію для вирішення якоїсь проблеми, але текст має давати аудиторії нову ідею, нове знання, яке допоможе їй розібратись у певному питанні.
Ще важливо, щоб матеріал був логічним та цілісним, аби читач не губився в думках автора та не забув, про що йшлося на початку. І, звісно, як каже моя колега, писати краще без «блювотних конструкцій», які не додають тексту смислового навантаження. Наприклад, «чудова атмосфера», «дарує приємні почуття».
«Моя робота — це читання», — якось я пожартувала хлопцю з Тіндеру. Зазвичай вичитую й редагую 10-12 текстів на день, інколи навіть більше. Мабуть, це вже профдеформація, але часто я подумки редагую пости, на які натрапляю в стрічці: «Ось тут прибрати, сюди додати, а це – поміняти місцями». Щоправда, мені самій, як і будь-якій творчій людині, болить, коли редагують мій матеріал. Та все ж даю на вичитку тексти, коли пишу від імені видання. Це необхідність, тому що не завжди можна тверезо оцінити ясність своїх думок.
У роботі мене дратує розфокусування, тобто коли доводиться поринати в різні процеси водночас та ще й вести по всім ним комунікацію. Інколи це вибиває мене з потоку, але й часом завдяки багатозадачності я в нього і входжу. Все несеться відразу, тож немає й секунди подумати про щось інше. Ти весь в роботі, а все інше відходить на другий план.
Вірю, що креатив — це «нафта». Нафта — перероблена флора і фауна, а креатив — перероблені почуття та інформація. Чим більше ти вкладаєш у себе інформації, емоцій, вражень, тим крутішим буде твій творчий продукт. Усе має значення.
Часом запитую себе: «А що я ще вмію, крім написання й редагування текстів?». Тішу себе думкою, що у мене непогано виходить організовувати процеси та виступати публічно. Вважаю ці вміння своїми зонами росту, над якими ще варто попрацювати.
До 19 років я носила волосся довжиною один метр. У дитинстві зрозуміло — то подобалось батькам. А от в підлітковому віці не стригла, бо мені здавалось, що то моя унікальна «торгова пропозиція» для протилежної статі. А все тому, що один хлопець в школі захоплювався моїм довгим волоссям. Гадала, що якщо пострижусь, то втрачу цю УТП.
Однак коли я повернулась з Греції, де навчалась півроку, зрозуміла, що це більше не моє. Надихалась європейським бунтівним повітрям, захотілось змін, а змінити зачіску — це найпростіше для початку. Тішусь, що наважилась на цей крок: я пізнала, як це — дихати на повні груди. І нарешті усвідомила, що готова більше не подобатись тому хлопцю.
Я борюсь із синдромом відмінниці. На 4 курсі поєднувала роботу в медіа і навчання, надаючи перевагу останньому. Вважала, що краще побуду на всіх парах, а потім вже поїду в офіс, тож часто робочі справи завершувала о 9-й вечора. На магістратурі я поступово почала відпускати навчання. Тим більше зараз я головна редакторка медіа, яке щомісяця читає понад мільйон людей, тож ця посада передбачає більше повноважень та відповідальності. Та все ж стараюсь відвідувати пари в першій половині дня.
Якби я могла обирати, з якою відомою людиною пообідати, то це була б колишня держсекретарка США Кондоліза Райс. Одного разу мені вдалось побувати на її публічній лекції. Вона мені здалась простою жінкою, яка говорить про важливі речі, але не боїться показати себе з не найкращої сторони. Райс виросла в умовах, коли люди з іншим кольором шкіри не мали доступ до загальної освіти. Вона так і сказала під час лекції: «У вас є величезна цінність —доступна освіта, вам не потрібно боротись за можливість її отримати».
Колись я запитала Таню Гриньову (власницю видавничого дому bit.ua): «Чому ви взяли в команду мене, недосвідчену дівчину, а згодом ще й призначили на позицію головного редактора?». Таня відповіла, що у мене за плечами класний бекграунд: стажування в різних організаціях, досвід керування проектами й курсами, навчання за обміном у Греції, волонтерство в Африці. Все це вплинуло на мої особисті якості, що згодом відобразилось на професійних.
А ще причина в тому, що я вела себе впевнено. Мені здається, що молоді властива якась необґрунтована безстрашність: робити щось, навіть не знаючи, як правильно. Оглядаючись на зроблене, розумію, що якби знала тоді, як правильно робити, то взагалі б не взялася. Бо є безліч сумнівів: «цього не вистачає, люди непідходящі»… Незнання та сміливість часом рятують.
Для мене важливо, щоб кожна людина могла бути ким захоче. Усупереч стереотипам й чиїмсь очікуванням. Якось на першому курсі я завітала на ярмарок вакансій. Ми з одногрупником підійшли до стенду юридичної фірми, біля якого стояла HR-менеджерка. Хлопцю запропонували стажування й розписали перспективи кар’єрного росту в компанії, мені ж менеджерка мовила: «У нас є чудова вакансія секретаря. Впевнена, Вам підійде». На той час мені така різниця в пропозиціях не здалась жахливою. Подумала: «Неприємно, але, мабуть, я їй просто не сподобалась як людина». Нині ж я розумію, що ось таких випадків не повинно бути.
Класно, коли людині вистачає сміливості визнати, що її погляди змінились, і навіть зробити на цьому акцент. У мене так було з одягом. На початку минулого літа я позбулась багатьох речей, бо вони більше не відповідали моєму баченню себе. Пишаюсь цим рішенням, бо, як на мене, те, що ти транслюєш (тексти, одяг тощо), не має розходитись з твоїм самосприйняттям.
Коли акцентують увагу на тому, що тобі так мало років, а ти вже досягла того й того, — це теж свого роду ейджизм. Відкрито за вік мене не дискримінували, але, звісно, відчуваю цей подив «о, їй всього 21», тим паче, я ще й виглядаю старше. Але коли люди пізнають мене краще, то починають радіти, що мені вдалось стати головною редакторкою популярного видання.
Я наймолодша в нашій команді, тож інколи ми жартуємо: «Міленіали захоплять світ». Взагалі чомусь існує упередження, що в юному віці не можна стати керівником. Мені хочеться, щоб молодь, незважаючи на брак досвіду, вірила в себе і підкріплювала це відповідальністю і бажанням отримати цей досвід.
Люди, що живуть у місті, в якому народились та виросли, не можуть відрефлексувати свої зміни. Щоразу, коли повертаюсь до рідного Кривого Рогу, зустрічаюсь там зі старими знайомими, прогулююсь величезними кварталами сірих п’ятиповерхівок, я відчуваю, як змінилась сама.
Переїзд до Києва був викликом для 16-річної Лізи. Але це був чудовий досвід, який навчив мене бути більш самостійною та відповідальною. Якби я могла поговорити з молодшою версією себе, то так і сказала б: «Ти прекрасна, у тебе все вийде».
Матеріал підготувала Вікторія Теравська
Фото з Instagram-сторінки Єлизавети Бордунової