Оксана Линів — диригентка симфонічного оркестру, яка здобула світове визнання. Донедавна — перша в історії жінка-головна диригентка Опери та філармонійного оркестру в місті Ґрац (Австрія), диригувала найвідомішими симфонічними оркестрами Європи і світу. Оксана Линів — засновниця та художня керівниця фестивалю LvivMozArt, який стрімко виходить на міжнародний рівень. Саме про тонкощі диригентської професії, прищеплення любові та розуміння класичної музики та проблеми української культури пані Оксана розповіла в нашому ексклюзивному інтерв’ю.
Почнемо з початку. Коли Ви остаточно вирішили присвятити себе музиці взагалі та диригуванню зокрема? Що спонукало Вас до такого рішення?
Насправді, мабуть, я вирішила стати музикантом ще буквально з народження. Я народилася в сім’ї музикантів, про інший шлях, іншу професію в мене навіть і думки не виникало. А от захоплення саме симфонічним диригуванням прийшло пізніше, у 18 років, коли я закінчила Львівське музичне училище, відділ народних інструментів (музичну школу я закінчувала по класу фортепіано). Мене також приваблювало хорове диригування. Тому, коли я дізналася про набір на курс оперно-симфонічного диригування у Львівському вищому музичному інституті, я вирішила спробувати вступати саме туди. Крім того, ця спеціальність поєднувала все те, що мене цікавило, — музику, літературу та сценографію.
Для пересічних поціновувачів музики диригування симфонічним оркестром — це щось таємниче, майже з розряду магії. Що повинен знати й вміти диригент симфонічного оркестру?
Дійсно, це професія особлива. Щоб стати хорошим диригентом, треба мати і цілий комплекс особистих здібностей, і дуже глибокі професійні знання найширшого діапазону. Це і знання про техніку вокалу, про специфіку кожного музичного інструменту, задіяного в оркестрі. Це і розуміння роботи з хором, аранжування, а також сценографії та режисури. Водночас це постійні пошуки нової інтерпретації творів, співпраця з композиторами. А ще у диригента має бути талант психолога, адже керування оркестром — це постійне спілкування з величезною кількістю людей, а почасти — і з абсолютно різними музичними колективами інтернаціонального рівня. Тому обов’язковою умовою є непересічні лідерські якості, вміння «на ходу» приймати рішення, які якнайкраще відповідатимуть розкриттю творчого задуму. Підсумовуючи, можна сказати, що диригент — це музикант, організатор, вихователь, психолог, топ-менеджер, поєднаний в одній людині.
Це надскладна професія. Тому що, з одного боку, ти повинен бути митцем з розвинутою фантазією та художньою інтуїцією, з іншого — ти мусиш бути досконалим комунікатором та натхненником, який вміє передавати своє натхнення великій кількості дуже різних людей. І при цих творчих злетах ти повинен міцно стояти на ногах, тому що ти повністю відповідаєш за реалізацію творчого задуму і результат цієї реалізації. Інколи тобі доводиться вирішувати та діяти в конфліктних, навіть кризових ситуаціях. І в таких ситуаціях ти маєш залишатися і лідером, і митцем. Тому що в будь-якій ситуації музика, мистецтво не мають постраждати.
Вважається, що головний творець в музиці — композитор. А наскільки важлива творча складова для музиканта-виконавця, для диригента? Чи можна сказати, що диригент — це посередник між композитором та виконавцями, між композитором та слухачами?
Диригент дійсно є посередником між музичним твором і слухачем. Особливо коли композитор не є нашим сучасником, його вже давно немає в живих. Тоді диригент несе повну відповідальність за втілення того художнього задуму, який композитор вклав в свій твір. Від інтерпретації диригента часто залежить майбутнє музичних творів. Ми знаємо приклади, коли після невдалого виконання талановитий музичний твір канув у забуття. І навпаки, після вдалих прем’єр композитор прокидався знаменитим, а його твори ставали улюбленими в цілому світі. Бували випадки, коли вдале виконання твору відроджувало забутого композитора з небуття. Тому від диригента залежить дуже багато. Без креативного підходу успіх тут неможливий.
Я дуже люблю виконувати твори композиторів, яких знаю особисто. Тому що в спілкуванні з ними народжується процес співтворчості. Але водночас відчуваю подвійну відповідальність, особливо якщо мені довіряють перше виконання творів.
Чи можна виховати любов до класичної музики та розуміння творів класичної музики? Як це можна зробити?
Я думаю, що так. Прикладом може слугувати культурне виховання, яке існує в таких розвинутих європейських країнах, як Німеччина, Австрія, Франція, Італія, де любов до високого мистецтва взагалі і до класичної музики зокрема спостерігається на рівні всього суспільства. І це є результатом саме виховання.
Так, у Німеччині вже в дитячих садочках малюкам влаштовують концерти класичної музики, до яких долучаються найвідоміші симфонічні оркестри та оперні театри. Існують спеціально розроблені програми концертів та вистав саме для наймолодшої аудиторії. Звичайно, вони адаптовані для маленького слухача, але підбираються найбільш яскраві для сприйняття шедеври. Всі концерти супроводжуються дуже цікавим та доступним поясненням кожного твору, що виконується.
З іншого боку, відомі виробники конструкторів, зокрема компанія Playmobile (німецький варіант Lego), випускає ляльок, прототипами яких слугували видатні постаті німецької історії та культури, наприклад Моцарта, Баха, Гете, Дюрера, Лютера та інших. Такими ляльковими Моцартами діти граються з трирічного віку. Це вже не кажучи про безліч розвиваючих ігор на тему культури і, знов-таки, класичної музики.
Так дитина стикається з високим мистецтвом з перших років життя. Не дивно, що надалі в неї немає бар’єрів до сприйняття класичної музики.
Більш того, людина може оцінювати якість виконання, розрізняти рівень виконавської майстерності того чи іншого музиканта.
Варто лише відвідати величні і чудові концертні зали, побудовані в різних країнах світу. Сучасні зали будуються з використанням останніх досягнень акустики, музика звучить в них неперевершено, від найтихіших до найгучніших нюансів, причому в кожному куточку залу. Крім того, варто відзначити високий рівень маркетингової підтримки виконавських колективів, вміння креативно презентувати кожний «звичайний» концерт (хоча для мене звичайних концертів не буває), зробити з такого концерту непересічну подію, яка запам’ятовується на все життя. Всі ці фактори ефективно сприяють високому рівню слухачів, популярності класичної музики, яку ми спостерігаємо в багатьох країнах Європи.
А Вам особисто доводилося диригувати такими тематичними концертами саме для малят?
Так, і чимало. Особливо під час навчання в Дрезденському Вищому музичному інституті, де я провчилася 4 роки після закінчення Львівської музичної академії. Це насправді дуже цікавий досвід. Концерти для малят завжди проходять по-особливому, з яскравими декораціями, зі спеціально підготовленими ведучими, які часто одягають історичні або казкові костюми. Під час таких концертів діти завжди інтегровані в події, які відбуваються на сцені. З ними постійно налагоджена зворотна комунікація, наприклад, влаштовуються вікторини, в ході яких діти відповідають на різні запитання. Діти, які правильно відповідають на всі запитання вікторини, отримують незвичайні нагороди. Так, наприклад, їм надавалася можливість стати за справжній диригентський пульт і декілька хвилин керувати великим оркестром, який під їхнім диригуванням виконував невеличку п’єсу. Погодьтесь, це незабутнє враження, яке залишиться з дитиною на все життя. Впевнена, що після таких концертів кількість дітей, які будуть цікавитися класичною музикою чи навіть виявлять бажання опанувати якийсь музичний інструмент, неодмінно зросте.
Пам’ятаю, як у Бонні під час Бетховенського фестивалю дітям було дозволено поводити себе цілком вільно під час концерту. Такий концерт називався «концерти на подушках», бо замість крісел в довільному порядку були розташовані великі подушки або пуфики, на яких цілі родини розміщувалися так, як їм зручно. Причому дітям зовсім не обов’язково було смирно відсиджувати весь концерт. Вони постійно рухалися по концертному майданчику, могли навіть піти на сцену і сісти біля музикантів оркестру, щоб найближче роздивитись той інструмент, який їх зацікавив. Біля диригента теж можна було сидіти, і в результаті мій диригентський пульт був буквально обліплений малечею, причому дівчатка складали переважну більшість.
Це, до речі, цілком «доросла», серйозна ознака того, що гендерні стереотипи поступово зникають і в нашій музичній справі. Тобто дуже скоро ми побачимо більше жінок за диригентським пультом.
Якщо ми торкнулися теми гендерних стереотипів, не могли би Ви навести статистику: який відсоток диригентів симфонічних оркестрів на сьогодні складають жінки?
На жаль, все ще дуже невеликий. Жінок-диригенток в усьому світі всього 3%. На це є свої історичні причини. Професія диригента виникла в Німеччині лише наприкінці XIX століття, і від початку була суто чоловічою. Це відображало соціальний стан речей тієї епохи, коли жінці діставалося лише це саме пресловуте «три К» — Kinder, Küche, Kirche (дитина, кухня, церква). Зміни відбувалися дуже повільно, аж до 80-х років минулого сторіччя, в деяких оркестрах лише тоді з’явилися перші жінки-виконавиці.
Такі стереотипи швидко не долаються. Потрібен час, щоби цей дисбаланс вирівнявся. Скільки? Принаймні пару десятків років. Але позитивні зрушення є. За останні роки за диригентський пульт стало багато молодих і дуже перспективних моїх колег. Вони походять з різних країн світу, але дуже швидко отримують визнання на світовому рівні. Іоанна Мальвіц з Німеччини, Алондра де ла Парра з Мексики, Аріанн Матіах з Франції, Мірга Гражиніте-Тіла з Литви, Елліс Фарнем з Великої Британії, Сян Чжан з Китаю, Джемма Нью з Нової Зеландії… Можна згадати ще декілька всесвітньо відомих імен. Я щиро радію, що можу представляти Україну в цій плеяді талановитих визнаних диригенток.
Ми живемо в епоху проникнення високих технологій в усі сфери нашого життя. А як взагалі співіснують класична музика та сучасні технології? Що нові технології дають Вам особисто?
Якщо порівняти сучасні оперні постановки і ті, що були поставлені та відзняті 50 років тому, ми побачимо просто вражаючу різницю. Ми помітимо, що сучасна опера за кількістю візуальних ефектів та технологічних рішень подекуди майже нічим не відрізняється від голлівудського блокбастеру. Перш за все сучасні технології використовуються в музичних творах з великою візуальною складовою, тобто в опері та балеті. І тут ми спостерігаємо фактично розкриття сценічної дії без обмежень. В сучасній опері використовуються і 3D-ефекти, і карколомні трюки, і навіть величезні акваріуми, в яких плавають виконавці під час вистави. Я вже не кажу про різні проєкції або світлові ефекти. Сучасна оперна сцена фактично відкрита до будь-яких винаходів і технологій. Мабуть, таке осучаснення все-таки потрібно, адже більшість творів, які сьогодні виконуються, написано 200-300 років тому, а слухач з тих часів кардинально змінився.
Сучасне прочитання, сучасні сценічні рішення відомих класичних творів ніби надають їм нове життя, відкривають нові сенси.
Як Ви вважаєте, чи не відволікають сучасні візуальні ефекти слухача від власне музики?
Трапляється по-різному. Все залежить від режисера. Талановитий режисер і сценограф завжди думають про гармонічну взаємодію музики і дійства. Але, на жаль, бувають випадки невдалих сценічних рішень, перекосів у бік візуальної частини. Коли на сцені все надоїдливо відволікає, хочеться просто заплющити очі і слухати музику.
Чи можна назвати класичну музику різновидом креативних індустрій? Які саме ознаки індустрії в класичній виконавській та концертній діяльності Ви могли би відзначити?
Я не дуже згодна з цим визначенням. Як на мене, одна з головних ознак будь-якої індустрії — заробляння грошей, тобто окупність.
Але переважна більшість напрямків культури — це не про гроші, принаймні в першу чергу. При цьому якісний культурний продукт є сам по собі дуже цінним. Його створення вимагає дуже великих вкладень, серйозних бюджетів. Ви зараз можете спостерігати, як інтенсивно провідні держави опікуються відновленням культури після пандемії коронавірусу, які величезні кошти на це спрямовуються.
Насправді висока культура і не була ніколи самоокупною. Варто для прикладу прослідкувати історію створення будь-якого музичного шедевру: ніколи і ніде це не відбувалося без підтримки або держави (монархів), або церкви, або багатих меценатів. Так було в усі часи. Тому що монархи і меценати розуміли: рівень культури визначає рівень держави, місце культури в суспільному житті будь-якої держави визначає її статус. Крім того, культура є дуже могутньою сферою впливу держави на суспільство всередині і комунікації назовні. Якщо державі вдається вивести своїх культурних діячів на світовий рівень, статус такої держави помітно підвищується. Таким країнам, як Німеччина, Австрія, Франція, Італія, вдалося зробити зі своєї культури величний світовий бренд. Італійська опера, французький живопис, німецька симфонічна культура… Новорічні концерти класичної музики, які транслюються з Відня, збирають небачену аудиторію у всьому світі — мільярди слухачів! А трапилося це тому, що ці держави багато інвестували в культуру раніше і інвестують сьогодні.
Величезне зростання інвестицій в культуру спостерігаємо сьогодні в Китаї. Там на рівні держави поставлено завдання досягти європейських вершин виконавської майстерності та охоплення аудиторії. Прямо зараз будується одночасно декілька концертних залів з урахуванням сучасних досягнень технологій, архітектури та акустики. Не дивно, що провідні європейські колективи постійно і залюбки їздять в турне до азійських країн — перш за все до Китаю та Японії.
На жаль, в Україні поки що спостерігаються зовсім інші тенденції. Культура розглядається державою як щось другорядне, призначене тільки для розваги. Пріоритет розвитку галузей культури визначається лише їх попитом серед пересічних громадян.
Тому є ризик в перспективі звести культуру до рівня посередньої попси та дешевих серіалів — тобто ширвжитку, який не вимагає інтелектуальних зусиль для сприйняття, легко продукується і легко продається. З таким культурним продуктом ми ніяк не докладемося до світового загальнокультурного спадку. Більше того, ми ризикуємо втратити ті культурні цінності, які маємо завдяки зусиллям минулих поколінь.
З точки зору культурного значення Україна поки що — другорядна країна. Варто спитати середньостатистичного європейця, з чим у нього асоціюється Україна. Скоріше за все, ви почуєте у відповідь щось про військові конфлікти, Чорнобиль та політичні кризи. Ви не почуєте жодного імені композитора, художника чи поета. Хіба що хтось згадає імена відомих спортсменів.
Насправді це велика проблема державного рівня, і поки що не помітно, щоб урядовці адекватно оцінювали стан справ у культурі. Променем світла в цьому мороку я би назвала діяльність новоствореного Українського інституту. Здається, вперше в історії створена інституція, яка на державному рівні розробляє стратегію формування культурного обличчя України в світі. При цьому сумно дивитися, з якими труднощами відвойовується хоч якесь фінансування культурно-просвітницької діяльності.
Відповідальним особам варто зрозуміти: якщо ми нічого не створимо всередині — нам нічого буде демонструвати назовні.
Створення культурного продукту — це постійна лабораторія, це нескінченний процес пошуку нового і найкращого.
Причому це процес постійного відсіювання, в результаті якого залишаються одиничні зразки культурного продукту, але ці зразки — справжні шедеври. До першого свого успіху — опери «Летючий голландець» — Ріхард Вагнер написав декілька опер, які сьогодні фактично забуті або дуже рідко виконуються. У Джузеппе Верді з більше ніж 30-ти опер сьогодні виконується трохи більше 10-ти, але цей десяток знають і люблять в усьому світі. Поки у нас не буде створено умов для постійної роботи культурних інституцій та культурних діячів, ми не зможемо накопичити той креативний потенціал, який дозволить виростити культурні перлини світового рівня.
Питання для розуміння: чи дуже витратною є така інституція, як симфонічний оркестр?
Так, дуже. Чим вищого рівня оркестр, тим він дорожчий. Наприклад, у Німеччині існує чотири категорії оркестрів: A, B, C і А+. Потрапити в оркестр категорії А+ — це не лише надпрестижно. Це і матеріальне забезпечення на все життя, тому що заробітна платня (а згодом і пенсія) там досить висока. Зрозуміло, що кожний музикант у такому оркестрі — не лише професіонал найвищого рівня, але загалом і творча особистість, яка отримує насолоду від творчого процесу і творчого пошуку. Інші в таких оркестрах не грають. А такий потенціал вартий високої нагороди.
Звичайно, і конкуренція на місце в такому оркестрі надвисока, тим більше, що всі кордони відкриті, і на місце в провідному німецькому оркестрі сьогодні може претендувати музикант з будь-якого куточку світу. Національність або громадянство значення не має — враховується лише виконавський рівень та освіта. Кандидат проходить прослуховування в 2-3 тури. Причому перший тур «сліпий»: музикант грає за ширмою, так, щоби комісія не бачила, якої музикант статі або раси. Таким чином відбираються справді найкращі.
Не можемо не задати особисте питання: яких композиторів диригентка, засновниця та художня керівниця фестивалю LvivMozArt Оксана Линів може назвати улюбленими?
Насправді в мене улюблених композиторів багато. Я намагаюсь не обмежувати свій репертуар композиторами тієї чи іншої школи або епохи. Я люблю знаходити щось нове, раніше невідоме або несправедливо забуте.
З тих композиторів, творами яких я люблю диригувати, можу назвати Моцарта, Бетховена, Вагнера, Малера, Ріхарда Штрауса. З українських композиторів — це Лятошинський, Сильвестров, Губаренко, Станкович, Скорик, Козаренко. Я намагаюся постійно виконувати твори українських композиторів в своїх концертах.
Валерій Соколов, скрипка (Україна – Швейцарія). Молодіжний симфонічний оркестр України/YsOU, диригентка – Оксана Линів (Україна – Австрія)
І як вони сприймаються на Заході?
З величезним інтересом. Останніми роками виконання української музики дуже сильно закріпилося за моїм іміджем. Сьогодні одночасно з запрошенням продиригувати концертом будь-якого оркестру я часто отримую пропозицію включити до програми твори українських авторів. А в рецензіях на концерти критики часто відзначають виконання невідомих цікавих творів і питають, як так сталося, що нам зовсім не знайомі такі непересічні композитори.
Поява таких питань ілюструє, знов-таки, незадовільний стан у нашій культурній галузі. У нас просто немає такої інституції, яка би опікувалася українською музичною спадщиною. Ви не уявляєте, скільки чудових творів українських авторів до сих пір знаходиться в манускриптах — вони не були видані, а часто не були навіть впорядковані. Не дивно, що їх дуже важко знайти для виконання — доводиться залучати особисті контакти, шукати шляхи комунікації з родиною композитора, яка зберігає його архіви. Дуже мало існує і аудіозаписів виконання таких творів. У результаті закордонний диригент або музикант-виконавець, якого б вдалося зацікавити українською класичною музикою, не зможе знайти інформацію навіть про прізвища наших композиторів, не кажучи вже про їхню біографію чи творчу спадщину.
Ось у мене в руках «Настільна книга опери», видана в Німеччині. Тут вказано більш ніж 500 імен композиторів з цілого світу. І жодного українського прізвища! І це не тому, що в нас нема достойних імен. А тому, що про Україну просто мало знають, ми дуже мало робимо для розповсюдження надбань української культури. Іншого почуття, ніж глибокий сум, у мене просто нема.
В якості позитивної противаги, розкажіть про Ваш проєкт LvivMozArt. Як виникла ідея його організації й проведення? Які нові, нестандартні творчі рішення були віднайдені в процесі реалізації цієї ідеї?
Фестиваль LvivMozArt — це моя ідея і моя гордість. В силу моєї роботи я 90% свого часу перебуваю за кордоном. Але культурна ситуація в Україні мене турбувала завжди. І не просто турбувала, а спонукала до якихось дій. Я постійно думала, що я можу зробити, що цікавого запропонувати? Крім того, за час своєї роботи за кордоном я напрацювала багато плідних та корисних контактів. Мені дуже хотілося задіяти їх, зробити з такої кооперації щось дійсно непересічне, навести свого роду культурно-музичний місток між Україною та світом.
Чому Моцарт? Тому що до останнього часу мало хто знав, що син Вольфганга Амадея Моцарта Франц Ксавер багато років жив і працював у Львові і безпосередньо брав участь у розвитку культурного життя на території України, фактично заклав підвалини професійної музичної освіти на українських теренах. Цей факт став великим сюрпризом — і для українців, і для європейців. Саме завдяки цьому факту нам вдалося налагодити співпрацю з такими інституціями, як міжнародний фонд Mozarteum в Зальцбурзі, міжнародна організація «Шляхи Моцарта», до якої входять усі країни та міста, де залишила свій слід династія Моцартів. Загалом партнерами фестивалю LvivMozArt, крім зазначених, стали ще декілька авторитетних профільних міжнародних організацій та установ.
Фестиваль LvivMozArt для мене — ще й вікно, через яке українська музика відкривається світові. Програми фестивалю будуються за принципом поєднання творів західноєвропейських класиків та маловідомих поки що в світі українських композиторів. Саме після LvivMozArt твори Лисенка, Лятошинського, Станковича, Губаренка прозвучали на Бетховенському фестивалі в Бонні та Фестивалі молодіжних оркестрів в Берліні.
LvivMozArt — це яскравий приклад співпраці європейських і український музичних колективів. Як символ цієї співпраці в 2018 році до Львова була привезена автентична скрипка Моцарта. Цей унікальний інструмент зберігається в фондах Mozarteum в Зальцбургу і полишає сховище лише в окремих випадках за спеціальним дозволом уряду Австрії. На цій скрипці було виконано концерт у Львівський опері. Цей прецедент не має історичних аналогів. Зараз ведуться перемовини про те, щоб на наступний фестиваль у 2021 році інструменти Моцарта знову приїхали до Львова.
На жаль, пандемія коронавірусу перекреслила всі наші плани цього року. А плани насправді були амбіційні. У вересні ми очікували на виступи цілої низки провідних європейських та українських музичних колективів. Все вже було погоджено та заплановано, але доля внесла свої корективи. Сподіваємося все це сповна надолужити наступного року. Тим більше, що 2021 рік — ювілейний для Франца Ксавера Моцарта, йому виконується 230 років. Тому і програма LvivMozArt-2021 має бути цікавою, незвичайною, особливою.
Зараз дуже багато уваги приділяється штучному інтелекту. Робляться спроби замінити роботом людину на різних, у тому числі і креативних посадах. Як Ви вважаєте, чи зможе штучний інтелект створювати оригінальну музику або керувати оркестром?
Технічно можна зробити все. Але емоційно ви ніколи не матимете того результату, яка отримає людина від живої музики у живому виконанні. Тому що в цей момент відбувається якась гіпнотична дія, поєднання на рівні хімічної реакції, енергетики, духовності. Стан, який ми називаємо «катарсис», відомий та описаний ще з античних часів. Поява цього стану під впливом мистецтва — це процес, який відтворюється на вищому рівні духовності — на божественному рівні. З людиною відбуваються такі сильні потрясіння, що її натура кардинально змінюється. Без перебільшень, на виставу або концерт може прийти одна людина, а вийти з залу після концерту може зовсім інша, завдяки отриманому нею духовному досвіду. Це відкрите, але досі непояснене явище і складає сенс мистецтва, який людина шукала всі ці тисячі років, скільки існує людство. Людина шукала духовне, божественне, ще не навчившись будувати собі житло.
Саме долучення до мистецтва (в будь-якій якості — чи то митця, чи то цінителя) є пошуком якогось іншого світу в нашому побутовому існуванні, спробою хоч якось наблизитися до божественного.
Цей пошук просто закладений в людині. Якщо ми це втратимо, ми перестанемо бути людьми.
Технічний розвиток має бути спрямований на спрощення, полегшення нашого побутового життя. Але мистецтво завжди залишиться суто людським надбанням, певною таємницею, без якої життя кожного з нас буде однобічним, нецікавим і неповноцінним. Це риса, притаманна лише людині, яку навряд чи колись зможе повністю відтворити навіть найдосконаліша технологія.
Запитання ставив Олексій Фурман
Ілюстрація в заголовку: Богдана Фроляк «Kyrie eleison» для змішаного хору та струнних. Виконують: Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик», Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів», диригентка Оксана Линів.
Руїни Синагоги. Броди Концерт пам’яті Йозефа Рота 04.08.2019 LvivMozArt
Читайте також: піаніст Павло Гінтов про креативність музиканта-виконавця і майбутнє класичної музики.
