Від багатьох бізнесменів, ба навіть креаторів, можна почути щось на кшталт: «У мене не вистачає часу на художню літературу, я читаю лише професійні книги та літературу для саморозвитку». Але разом з тим є визнані у своїй справі професіонали, які самі створюють художню літературу. Наш співбесідник Олексій Філановський — саме з таких.
Олексій — не лише відомий маркетолог-консультант і автор декількох професійних книг. Він виступає і як цікавий письменник, чий роман «Провінціал» нещодавно побачив світ двома мовами у видавництві «Фабула». А ще він людина власних, незалежних поглядів, яка не боїться бути незручною в дискусіях та колючою у висловленні своєї позиції. В чому ви маєте змогу пересвідчитися прямо зараз.
Нещодавно Ви опублікували в соціальних мережах зворушливий пост про свого батька. Наскільки ми зрозуміли, його вплив на ваш шлях до літератури був величезним, якщо не вирішальним. Як саме ви прийшли до рішення писати, як виник цей потяг до письменства?
Якщо чесно, я не пам’ятаю часу, коли б я не писав. Ще до школи батько подарував мені старого компактного Ундервуда, і я на ньому щось вистукував.
Згодом бажання писати не зникало, і перші свої авторські гонорари я отримував ще у радянських карбованцях у 1990 році. Вже в більш пізні дев’яності я багато писав, як журналіст, а також заробляв дисертаціями та дипломами, що називається «на замовлення».
Пізніше робота у комерції та маркетингу залишала не так багато часу для складання літер у слова, але у голові вже визрівав сюжет історичного роману.
Мабуть, письменництво в мене у крові, хоча не можу сказати, що мій талан чогось вартий.
Ви відомі водночас як письменник і як спеціаліст з маркетингу та брендингу. Як відбувся перехід від маркетингу до художньої літератури?
Я писав «Провінціала» вісім років, паралельно із корпоративною роботою. Можна сказати, що вдень я був СМО, а ввечері ставав письменником. Перехід відбувався, коли я складав лептоп, і витягав записник. Насправді робота сильно заважає письменництву. Більшість часу ти втомлений, голова зайнята робочими питаннями тощо. Краще, звісно, як Гарпер Лі, мати гроші, щоб принаймні на рік зосередитися на творчості.
Чи існує між цими двома напрямками Вашої діяльності конфлікт, чи, навпаки, гармонійне взаємодоповнення? Якщо друге, то як маркетинг, брендинг та письменство взаємодоповнюють один одного?
Будь-яка творча діяльність розвиває твоє мислення. І робота маркетолога і робота письменника полягає у тому, щоб створювати нові сенси й транслювати їх на загал.
У маркетингу ця діяльність набуває комерційного забарвлення. Твої сенси мають захопити людей і зробити їх життя кращим настільки, щоб вони захотіли віддати за це свої гроші.
У літературі ти просто створюєш світи, які змушують людей замислюватися над своїм життям, справами, стосунками, над тим, що відбувається навколо. Ти хочеш змінити світ через зміни у головах, не шукаючи у цьому матеріального зиску.
Ваш роман «Провінціал» торкається теми Середньовіччя. Не можемо не запитати, чим саме Вас приваблює ця епоха?
Дія роману охоплює останню третину тринадцятого, та більшу частину чотирнадцятого сторіччя. Це переддень так званого «Ренесансу», який ми шануємо і яким захоплюємося. Доба Відродження пішла у масову культуру — Джоконда продовжує залишатися найвпізнаванішим художнім твором, а Рафаель, Донателло та Мікеланджело вдягають панцирі й радують дітлахів.
Мене завжди цікавило — а що було перед цим? Не могли ж ці генії вигулькнути нізвідки. І я поринув у часи перебування папського престолу в Авіньйоні, часи протистояння гвельфів та гібелінів, часи, коли на фасадах європейських соборів розквітали готичні «троянди», часи, коли творили традицію Орканія, Мазаччо, Філіппо Ліппі. Коли зусиллями Данте з кухонної латини з’являлася італійська, а Бертран де Борн та Крет’єн де Труа навертали Європу до романтизму, послуговуючись для цього старовинною мовою кохання — розпусним провансалем та тим, що збуджує. Коли Джованні Бернардоне, якого через вміння співати пісень тим самим вишуканим провансалем, назвали Французом, почав свою проповідь у рідному Ассізі.
Коли монастирі та конгрегації зрушили з місця європейську економічну та культурну потугу, заклавши підмурівки сучасної банківської системи, принципів господарювання, освітньої системи, накопичення знань та багато іншого.
Коли Європа переживала чуму, жахаючись, агонізуючи, та одночасно закладаючи традиції чорного гумору — зображаючи данс макабр та глузуючи з масок чумних лікарів.
Це були славні часи відчайдухів, на плечах яких і постали титани відродження, і тому вони дуже цікаві. Повірте, що перечитавши «Провінціала», ви захочете більше дізнатися про ці чи не найцікавіші сторіччя в історії європейської цивілізації.
Чи можна вважати літературну творчість креативною індустрією? Які ознаки саме індустрії можна помітити в літературі, в процесі створення книги?
Індустрія — це передусім комерційна діяльність. А літературна творчість, на жаль, сьогодні перебуває на максимальній відстані від реальної комерціалізації.
Мешканці України дуже мало читають, а тому письменники, видавці, критики не можуть стати індустрією. Через брак споживачів ринок не формується.
Для країни із населенням у сорок мільйонів нормальними були б наклади у сотні тисяч (півмільйона) примірників для масліту, та у десятки тисяч (до сотні, мабуть) для справжньої літератури. Причому я веду мову, як про переклади кращих світових назв, так і про твори українських митців.
Натомість ми маємо цифри, що на порядок нижче наведених, і це не дає можливості реально заробляти митцям.
Для прикладу, за одну шестигодинну консультацію я заробляю більше, ніж отримав гонорарів за весь час, за всі свої книжки (а їх вийшло уже чотири назви, кожна у двох мовах, і одна у двох виданнях).
Тому немає сенсу думати про споживача, наприклад. Через це наша література може бути більш рафінованою, а митці можуть писати, не зважаючи на смаки «пересічного читача».
Хто з письменників минулого чи сьогодення є для вас взірцем або вчителем? Чия творчість надихає Вас найбільше?
Підсвідомо, усі тексти, які я читаю я поділяю на три категорії.
Перша — посередня. Про такі я думаю — так би я і сам написав, не докладаючи особливих зусиль.
Друга — крута. Тут мої думки такі — міг би написати, якби зосередився на творчості. Загалом, хотів би так писати.
Третя — генії. Я читаю і думаю — ну якщо докладу усіх зусиль, напишу так сторінку — дві, може розділ. Але написати на такому рівні твір для мене нереально. Це взірці, на цих людей я орієнтуюся, в них намагаюся вчитися, хоча й розумію, що це не має сенсу.
Якщо говорити про прізвища, то можна розділити улюблених письменників на «класиків» та «сучасників».
Безумовно «мої» класики — Гессе та Манн. Вони для мене вершини з вершин у літературній творчості. До кола найважливіших також належать Гомер, Снуре Стурлуссон, Лонгфелло, Марціал, Геродот, Платон, впорядники епосу про Гільгамеша, Тори, джатак, Рамаяни, автори пісні про Сида, романа про Ренара.
Окрема пошана — Толстой, Чехов, Пушкін, Платонов, Пастернак, Солженіцин, Туве Янсен, Честертон, Кіплінг, Льюіс Керол, Еко, Аксьонов, Азімов, Кізі, Онтадже, Орвел, Маркес та багато інших.
Щодо сучасників, які творять поряд з нами, то мої улюблені генії — Мо Янь, Ішигуро, Пулман, Тартт, Іванов.
А загалом — можна підписатися на мій екаунт у гудрідз — там я час від часу пишу рецензії на обрані книжки, або навіть на інстаграм — там є відеоописи.
Ваше ставлення до редакторів та критики? Відомо що спектр письменницького ставлення до них дуже широкий: від глибокої пошани до відвертої ненависті…
Я не палкий прихильник цитат, але у Ґете є чудовий вислів — «Ми вчимося у тих, кого любимо, ми рівні тим, кого розуміємо».
Насправді якщо ви з критиком знаходитесь на одному рівні обізнаності й сприйняття літератури, ваше спілкування може бути максимально плідним. Коли ваш культурний тезаурус геть різний, або неспівставний, важко сподіватися на якийсь конструктив.
Ідеальна ситуація, коли ви збігаєтесь із критиком настільки, що ладні його полюбити (власне, не його, а його тексти), і тоді вам буде набагато легше чомусь навчитися.
Розумні, начитані редактори та критики, які добре розуміються і на класиці, і на сучасному літературному процесі — викликають повагу і захоплення.
На жаль, зазвичай ми чуємо не лише їх голос, але й невігласів, які формують суспільну думку, спираючись на власний несмак.
В соціальних мережах ви часто постите відгуки про книги. Чим пояснюється потреба донести Вашу думку про той чи інший літературний твір до широкого загалу?
Як писав колись Умберто Еко — у будь-якої книги два співавтори — письменник і читач. І у світі існує стільки книг одної назви, скільки людей її прочитали.
Коли я читаю книгу, яка видається мені цікавою, я пишу про неї більш-менш розлого, аби розповісти, що прочитав саме я — виклавши свою версію твору. Можливо, мої думки й мої відгуки стають комусь у пригоді, і літературний твір отримує нових читачів, а значить, і нові свої версії.
Наше традиційне питання: чи буває у Вас творче вигорання? Якщо так, як ви його долаєте?
Література для мене не є джерелом грошей, отже я можу собі дозволити писати тільки тоді, коли я дійсно цього хочу. Тому із вигорянням ніколи не стикався. Коли закінчуєш великий рукопис, певний час маєш певну порожнину у середині, і це нормально. Навряд чи має сенс силувати себе писати щось, аби було. А коли у голові вимальовуються абриси нового тексту, вже можна потроху братися за ручку та записничок.
Ще одна традиційне питання: один звичайний день письменника Олексія Філановського. Як він виглядає?
Якщо це день письменника, то в ідеальному світі він виглядає таким чином.
Я знаходжуся десь у лісі, де дуже мало людей, але багато свіжого повітря. Я можу замовляти собі скільки завгодно кави із молоком, а ще мені будуть смачно готувати.
За таких умов я починаю писати за сніданком, і пишу години дві — три. Потім гуляю лісом, або плаваю й обдумую або написану чернетку, або структуру твору, або те, що буду писати далі.
Потім обідаю, і по обіді переношу частину рукопису до комп’ютера (я спочатку пишу власноруч, а потім редагуючи переписую текст «набіло» у файл). Це ще десь декілька годин.
Потім читаю, граю у шахи, дивлюся соцмережі, переписуюсь із друзями тощо.
Потім, якщо є наснага, ще пишу, але частіше впорядковую написане раніше, або вдосконалюю подальшу структуру твору.
Моя добова норма 12 000 — 15 000 знаків чистового тексту. Іноді вдається більше, але менше намагаюся не робити.
Ваша порада тим, хто робить перші кроки в літературі. Що вони НЕ ПОВИННІ робити на цьому шляху? Від чого Ви б їх застерегли?
Я вважаю, що варто робити те, що видається правильним. Не варто очікувати статків, а ось усе інше сміливо включайте до своїх фантазій.
Дякуємо видавництво «Фабула» за сприяння в підготовці інтерв’ю.
Питання ставив Олексій Фурман
Читайте також:
Інтерв’ю письменника та ексрекламіста Валерія Примоста
