Українські креатори ще не дуже активно звертаються до юристів та суду, якщо виникають проблеми з інтелектуальною власністю. Але якщо на галузевому заході виступає фахівець з креативного права, то його просто таки засипають запитаннями в стилі «А що робити, якщо…?». Так було і під час виступу директорки Інституту права, технологій та інновацій (ILTI) Ольги Сімсон на 4-му Форумі Креативних Індустрій. Після Форуму ми обговорили зі спікеркою приклад з плагіатом та запитали, як замовнику діяти в таких ситуаціях.
Під час свого виступу ви сказали, що сучасне мистецтво чимало запозичує з творчих доробків минулого. Тож яка межа між постмодернізмом та плагіатом?
Насправді ця межа є. Достатньо переглянути зразки робіт, щоб зрозуміти, чи автор вкрав чужий контент, чи ні. Звичайно, бувають більш складні випадки, і тоді потрібно залучати експертів. Йдеться про ті ситуації, коли ступінь творчого внеску автора переробленого твору значніший, ніж первісного, або постать автора переважає за значущістю й славою.
Немає навіть абсолютно однозначних судових рішень у сфері інтелектуальної власності. Бувають дуже схожі справи, але з різними фіналами. Остаточне рішення суду залежить від багатьох нюансів: від характеру запозичення або переробки, значущості твору, оцінки експерта, реакції суспільства, самої постаті автора, мети використання тощо.
Давайте розглянемо такий кейс. Засновнику малого бізнесу потрібен логотип, щоб зареєструвати торгову марку. І от він в онлайн-середовищі (через біржу фрілансу чи оголошення в соцмережі) знаходить випадкового виконавця-фрілансера для свого завдання. Фрілансер створює логотип, замовнику результат роботи подобається. Однак, коли він приходить реєструвати торгову марку, йому відмовляють, вказуючи, що його логотип – плагіат. Як в такому разі діяти замовнику?
Я все ж раджу замовникам звертатись не до фрілансера, а укладати договір з компанією (фірмою чи ФОПом, які пропонують професійні послуги з реклами, маркетингу, копірайту тощо). Компанія, звісно, може залучити до проекту стороннього фрілансера, але в замовника вже є договір, на основі якого він може пред’являти претензії до професійного суб’єкта ринку.
Якщо проект все-таки виявився плагіатом, то маємо два варіанти розвитку подій: все вирішується мирним шляхом – компанія вибачається і компенсує вартість роботи, або ж замовник звертається до суду.
Розкажу трохи про один випадок. Фінський авіаперевізник Finnair замовив у дизайнерської компанії Marimekko розробку принтів для літака. Компанія у свою чергу залучила до проекту дизайнерку Крістіну Ісолу. Виконавиця взяла роботу відомої української художниці Марії Приймаченко, вирізала кілька елементів, за допомогою фотошопу вставила додаткові дерева та видала це як готовий продукт. Ще змінила колір із зеленого на блакитний. Дизайн використали на обшивці одного з літаків Finnair.
Плагіат, звісно, помітила громадськість. Крістіна сказала, що вона надихалась роботами Приймаченко, але забула послатись на художницю. Всього-на-всього. Компанія Marimekko не знала про творчість української художниці, і хоч завинила їхня субпідрядниця, відповідальність за плагіат несли вони. Компанія компенсувала вартість проекту та виступила партнером першої виставки робіт Приймаченко у Фінляндії. Це хороший приклад того, як потрібно робити.
Картина Марії Приймаченко «Щур у дорозі» (1963)
Літак FinnAir із плагіатом. Фото з відкритих джерел
Загалом, замовнику варто уважно дивитись, з ким він має справу, переглянути портфоліо, дослідити попередню активність виконавців. Хоча фрілансерам теж буває несолодко. Ти довго працюєш над логотипом, а потім раптово виявляється, що твоє творіння нагадує інше або взагалі йому ідентичне. Щодо торговельних марок, то там не дуже багато простору для креативу. Можливості намалювати якісь слова, відобразити знаки – вони обмежені. Тому, важливо критично ставитись до своїх ідей, бачити ту чітку межу між «надихався іншими роботами» та «вкрав чужу ідею». Врешті, солідна дизайнерська агенція має сама замовляти патентний пошук та переконуватися, що подібний знак або лого не реєструвались.
Ви близько 20 років працюєте з креативними проектами у сфері інтелектуальної власності. За цей час щось змінилось у ставленні людей до неї?
Так. Пам’ятаю, ми розпочинали зі співпраці з айтішниками. Вони говорили: «Навіщо нам юристи? Вони лише ускладнюють життя! Ми отримуємо від замовників договір і нічого в ньому не змінюємо, або взагалі не ускладнюємо процес його укладення. Навіщо нам конфлікт із замовником?». А от коли заробітки айтішників зросли, галузь стала розвиватися, то збільшились і збитки від незакритих контрактів. Більш того, правоохоронні та контролюючі органи почали жваво «цікавитись» IT-галуззю. Айтішники усвідомили, що правова допомога їм вкрай потрібна, і перестали сприймати юриста як недруга. Звичайно, із розвитком креативної індустрії ми бачимо все більше кейсів, де без юристів (адвокатів) не обійтись. Коли стартап зростає, з’являються гроші (є що ділити), партнери або команда починають помічати внутрішні проблеми й конфлікти.
Однак для прихильників копілефту гроші не важливі, для них вагоміше значення має їхнє мистецтво, креативна діяльність. Вони десь втрачають, але загалом запевняють себе: «Нехай моїм продуктом користуються без мого відома, проте про мене будуть знати», тобто вони сприймають запозичення як ознаку власного успіху.
Нещодавно був кейс, коли українська компанія для реклами свого продукту запозичила картинку художниці з її Інстаграм-сторінки, де вона публікує власні малюнки. Компанія взяла без дозволу одну з картинок, яку розмістила на упаковці своєї продукції, що згодом розповсюджувалась через мережу супермаркетів в Україні. Художниця вирішила не звертатись до суду, а написала компанії, вимагаючи за свій креатив лише 100 доларів компенсації. Натомість їй проморочили голову і навіть 100 доларів не сплатили. З виробництва продукцію не зняли. Врешті в компанії змінився власник, який провів ребрендинг, тож історія закінчилася нічим.
Матеріал підготувала Вікторія Теравська
