Сицилійський дизайнер Маттео Гуарначча відвідав вісім найбільших за чисельністю населення країн світу і спільно з місцевими майстрами створив стільці, кожен з яких уособлює свою країну. Називається цей проєкт Cross Cultural Chairs.
Серед результатів такого проєкту є і стілець для сидіння по-турецьки, і навмисно незручний стілець, «натхненний» політикою нинішнього президента Бразилії.
В ході свого своєрідного вільного дослідження Гуарначча провів по місяцю в кожній з досліджуваних ним країн. Це були Бразилія, Мексика, Японія, Індонезія, Китай, Індія, Росія та Нігерія. Прибуваючи в країну, він розпитував перших місцевих жителів, яких він зустрічав, про те, як вони уявляють собі «місцевий стілець».
Усвідомлюючи обмеженість своєї перспективи чужинця, в кожній з відвіданих країн Маттео Гуарначча співпрацював з місцевими дизайнерами. Створені стільці мали відображати естетику та культуру своєї країни, показуючи, як ідея сидіння змінюється залежно від контексту.
Стільці народів світу
«Моє покоління однаково взувається, слухає одні плейлисти і дивиться ті самі фільми. Але чи сидимо ми на однакових стільцях? Чи ми взагалі сидимо однаково?» – задався питанням дизайнер Маттео Гуарначча.
Відтак, стілець, зроблений ним в Японії, ніжок не має і призначений, щоб його ставили на татамі. В його дизайні Гуарначча спробував показати свою інтерпретацію японського мінімалізму.
Взагалі, в східних країнах, де традиційно сидять на підлозі, релевантність таких стільців була піддана сумніву.
Зокрема, в Індії стільці вперше з’явилися тоді, коли туди прийшла Британська імперія. В Індії більшість людей і досі куховарить, їсть і працює, сидячи на підлозі. Це, в свою чергу, як помітив дизайнер, породило своєрідний «гібридний» стиль сидіння: люди знімають взуття і сідають на стілець по-турецьки. Часто навіть у доволі офіційних ситуаціях.
Тому індійський стілець дизайнера має замість підлокітників вигнуті «підніжники», на які можна покласти коліна.
Наприкінці свого перебування в кожній з відвіданих країн світу Гуарначча демонстрував свою нову роботу в місцевому музеї мистецтв чи дизайну, щоб дізнатися думку місцевих жителів. В Нігерії він навіть змінив дизайн зробленого стільця, після того як його було розкритиковано публікою.
Нігерійський стілець дизайнера був спершу повністю дерев’яним, під враженням від саморобних меблів на вулицях Лагосу та від найбільшого в Африці ринку деревини. Але після того, як його дизайн назвали аж надто простим, Гуарначча додав до стільця обшивку з металевих панелей.
В Бразилії його колеги-дизайнери були переконані, що за нинішнього президента країна стала дуже незручним місцем для життя. Тому бразильський стілець з цієї колекції з його дротяним сидінням теж є зумисно незручним.
В деяких країнах дизайнери поставилися до стереотипів з гумором. Так російський стілець запозичив свою естетику з народної любові до пластикових квітів, здатних «пережити» зиму. А мексиканський стілець підігрує стереотипам своїми яскравими кольорами.
Стільці, зроблені дизайнером в Китаї та Індонезії, відображають промисловий бік цих країн.
Індонезія – найбільший в світі виробник ротангу. Тамтешні меблі часто копіюють скандинавський дизайн, але втілюють його у місцевих матеріалах. Що й спробував показати своїм стільцем Гуарначча.
В Китаї, щоб відобразити практику копіювання чужих технологій і власне сприйняття того, що означає «зроблено в Китаї», дизайнер оббив стілець пластиковою тканиною. Але дорогою, брендованою (Kvadrat) і виготовленою з переробленого пластику.
Маттео Гуарначча стверджує: «Стілець – один з тих небагатьох об’єктів, за якими можна буквально простежити еволюцію людини, оскільки він наочно демонструє місцеві матеріали і технології».
