Кава та добрий настрій – це перше, з чого починається звичайний робочий день Світлани Омельченко. Як й у кожної пересічної людини. Так здається на перший погляд.
«Треба відчути настрій», каже Світлана, й додає: «а ще й поїсти, бо як почну зразку малювати, так й не знаю, коли зможу завершити – днем, ввечері, чи проти ночі». За її словами, творчість у її житті – це те невловиме відчуття, що далі буде створювати загальну атмосферу. Неможливо просто так взяти та намалювати. Треба відчути образи того, що буде на полотні, спробувати передбачити його у власній уяві, а після вже реалізувати його у роботі.
«Від задумки до фінішу, буває, все міняється різко та кардинально», підкреслює художниця. На практиці, у деяких деталях змінюються форми та колір. Буває додаються ще об’єкти. Будинок, який вона зараз старанно вимальовує для нової серії картин насправді, «у житті» трохи відрізняється від свого оригіналу. На вулиці Трьохсвятительській, у центрі Києва, він монументальний, історичний та типовий. У Світлани – вийшов дещо яскравим, зеленішим ніж насправді.
«Відчуває себе магічною «перетворювачкою» міста. Колір, рухи, настрій. У мене все по-іншому. Даю Києву моментально новий погляд», сміється Світлана.
Й справді, з ескізів можна зрозуміти, що авторське бачення життя сповнене надії, простоти, якоїсь невтомного сподівання на найкраще. Всього того, що нам інколи бракує у житті. Можливо, це від стилю, у якому працює автор, а можливо, від натхнення та внутрішньої установки – бачити життя кращим, ніж воно є. Світлана пише. Творить. Сподівається. Вона хотіла би, аби увесь світ посміхався та сподівався. Інколи – на найкраще, інколи… що може бути ліпшого, ніж як жити з надією, просто так?
Світлана Омельченко натура багатогранна. Пензель та картини, це частина її життя. Ще одна життєва лінія для неї – це авторський проект м’яких іграшок під назвою «Арнольд та Луческа». Вона хоче бачити світ очима цих дитячих персонажів, коників, які ведуть справжнє «людське» життя.
«Вони завжди удвох. Вдома, надворі, будь-де. Все як у житті. Й навколо них все справжнє. Може кіт десь поруч сидить, або може десь собачка, а може в магазині щось продають», вже якось серйозно відповідає вона про начебто буденність коників Арнольда та Лучески на її картинах. Так, вона спробує перенести їх на картини, зробити серію робіт із ними. Все, як у звичайних людей. Тому роздуми, про те, як це буде, це не лише про пропрацювання сюжетів та історій життя казкових персонажів. Це про створення окремого світу начебто людей – тварин, які будуть у ньому істотно себе почувати. Як й у кожному житті – все важливо, тому й для коників створюється начебто як справжній світ. Може, дещо наївний, але у ньому має бути все продумано. Кожну із ідей автор перевіряє на собі. Наскільки зручно було би коникам саме у цьому місці, що вони відчувають, які будуть їхні наступні кроки. Звісно, це не завжди детально описано, на картині вони лише – один окремий фрагмент. Але Світлана думає за своїх персонажів на майбутнє.
«Те, що зараз не увійшло на полотно, може мати продовження у наступній роботі. Я записую цікаві думки, які згодом, можливо, викладу у своїх роботах», пояснює вона.
А ще, за її словами, оскільки ці коники не від світу цього, за них треба додумувати, на них треба жити. Як у дітей. Дитина домислює за лялькою, у своїх фантазіях немає меж. Так й тут. Треба бавитися, гратися, радіти. «Й просто жити», твердить Світлана й сподівається, що це й є саме важливе відчуття людини, та її місії на Землі.
Погляд зі сторони
Дитяча безпосередність, каже поет Костя Гнатенко, на питання, як можна охарактеризувати творчість художниці Світлани Омельченко.
«Це рідкісний дар, бо люди його з часом втрачають. Це світла дитяча безпосередність вона просто вражає. Так було у Марії Приймаченко, й багатьох художниць, які працюють у жанрі наївного живопису, у якому працює Світлана: щира безпосередність, ніщо не притягнуто за вуха», – каже Костя Гнатенко.
За його словами, перед Світланою немає творчих пересторіг: вона не знає ніяких таємниць, складних технік, але той дар, який у ній є, дає їй натхнення та можливість творити.
«Вона малює виключно так, як бачить. Ніякого академічного живопису. Таким світ, яким вона його уявляє – це безцінно», – твердить поет.