Американський художник і режисер обговорює музику, художників і культурний досвід, які найбільше сформували його стиль.
Якби ви могли жити лише з одним твором мистецтва, що б це було?
Коли був аспірантом, то створював власні репродукції картини Роберта Мазервелла. Я люблю Елегії до Іспанської Республіки (1948-67), але ніколи не міг собі їх дозволити, тому просто вирішив створити такі. Ці картини і досі лежать в моєму домі, і це ті твори, за які мені неймовірно соромно, але з роками я починаю пишатися тою унікальністю, що є в них.
Який культурний досвід змінив ваше бачення світу?
Коли мені було близько 12 років, моя мама знайшла заклад, що називався Центром ініціатив США/СРСР (нині Центр громадянських ініціатив). Ця ініціатива відправила мене вивчати мистецтво у лісах Росії з іншими російськими дітьми під егідою ЦРУ.
Це була найдивніша програма, частина однієї з тих політичних речей для пінг-понгу, де ви сподіваєтеся, що американські діти впливатимуть на радянських дітей, а потім наступного року радянські діти приїжджають до Америки. Утім цей досвід дав мені відчуття успадкування, повноти не лише одного місця чи одного набору мистецьких практик; здавалося, ніби вся історія мистецтва була моїм спадком.
До яких письменників чи поетів ви повертаєтеся найбільше?
Джеймс Болдуін — один із тих голосів, які настільки автентичні, настільки знайомі й настільки блискучі, що резонують у творчій та поетичній формі, а також політично запалюють душу.
Пам’ятаю, коли я був дитиною, то відкрив для себе Річарда Дайера. Він займався так званим «дослідженням білизни», що тоді було особливістю розвитку критичної теорії раси. Дослідження білизни існують у точній залежності від досліджень індіанців, афроамериканців, азійських досліджень. Отже, ідея полягає в тому, що якщо білизна — це щось, що є де завгодно і, якимось чином впливає на кожен аспект культури дизайну, архітектури, політики, науки, чому це так важко визначити?
Зрештою, ми приходимо до смішного характеру всіх цих визначальних категорій: винайдення раси, винайдення національності; всі вони стають непотрібними як інструменти. У певний момент, на певній висоті ми всі стаємо однаковими. І Дайер може поглянути на риторичну історію живопису, прослідкувати її через матеріальну практику кіновиробництва, через поп-культуру та квір-дослідження і дійсно оживити її — зробити менш теоретичною і більш значущою, актуальною.
Яку музику чи інший звук ви слухаєте під час роботи?
Тепер я маю на думці саундтрек до «Прелюдії» [фільму Вайлі в Національній галереї]. Це неймовірна партитура, створена молодим композитором на ім’я Найлз Лютер. Я одержимий цією музикою, і, сподіваюся, ми будемо працювати над іншими проєктами в майбутньому.
Для чого мистецтво?
Мистецтв дано нам для того, щоб мати справу з екзистенційним фактом зникнення. Щоб мати можливість танцювати перед обличчям приреченості та створити те, що буде живе під неминучим фактом нашої смерті.
Читайте також:
Апокаліптична реклама музею Голокосту уявляє, як фейкові новини можуть переписати історію