«Антропологічно-етнографічна експедиція Ukraїner: Українці в Німеччині та Великій Британії» — проєкти УКФ, які показують життя українців закордоном. Герої сюжетів створюють нові продукти та розмовляють рідною мовою. Більд-редакторка Ukraїner Катерина Акварельна розповідає подробиці створення проєкту, запуску видавництва та історії, привезені з експедицій.
Як зародилася ідея проєкту «Антропологічно-етнографічна експедиція Ukraїner: Українці у Німеччині», чим надихалися?
Від самого початку, коли з’явився Ukraїner, і ми закінчили перше коло експедиції історичними регіонами, було розуміння того, що Україна не закінчується тільки всередині країни. Ми знали, що в Америці, Австралії, Європейських країнах широко розвинена українська діаспора.
Люди виїжджають не тільки з умов: «От, в Україні все погано і я поїду заробляти гроші, буду там жити і все буде класно». Ні, є люди, які з певних причин (через війну, через політичні переслідування та інші змістовні причини) були змушені покинути Україну й жити в іншій державі.
Нам було цікаво розповідати історії людей, які з тих чи інших причин опинилися в іншій країні й продовжують підтримувати зв’язок з Україною, створювати мости співпраці між країною, в якій вони проживають та Україною, розвивати культуру, традиції в межах української діаспори. І так само виступати культурними дипломатами.
Чому саме Німеччина та Велика Британія?
Ми насправді, зняли не тільки історії в Німеччині та Великобританії. Першою у серії «Країна ззовні» була історія про Ярославу Джонсон, представницю української діаспори в Америці, яка долучилась до створення неформальної платформи освіти в Україні — Українська академія лідерства.
Потім, коли сталася ковідна ситуація й оголосили локдаун у всьому світі, один із наших волонтерів застряг в Австралії й написав нам: «От я тут в Австралії, давайте я вам познімаю якісь матеріали, у вас же є серії з-за кордону. Давайте щось вигадаємо». Й одна людина виступала там у ролі фотографа, оператора, інтерв’юера, водія та продюсера для само себе. Він зняв нам дуже класну історію про українку Ольгу Олейнікову, що створила стартап, яким успішно користуються в усьому світі.
І тоді в нас виникла ідея: якщо ми можемо керувати цим процесом дистанційно — спробуємо робити цілу експедицію.
Ми знайшли героїв у Німеччині, організували експедицію: три тижні команда (це були українці, які з різних причин живуть у Німеччині й хотіли долучитися до проєкту) каталася по Німеччині, знімала історії про українців там. І цього року була така ж сама історія з Великобританією: ми знайшли українців, які живуть у Британії (журналістів, фотографів та операторів) і запропонували їм зняти для нас історії.
Так само в нас є історія з Естонії, яка відноситься до цього ж циклу «Країни ззовні» про Анатолія Лютюка, колишнього учасника АТО, який зараз проживає в Естонії та розвиває там українську церковну громаду, створює на базі цієї громади школи для дітей. І вся українська тусовка, яка є в Таллінні, зосереджена навколо Анатолія й людей, яких він до себе притягує.
Якщо ми знаємо про таких людей у різних країнах — то чому ж їх не зняти.
Як відбувався процес обрання героїв?
По-перше, ми реалізовували цей проєкт за допомогою Українського культурного фонду і Британської ради. Відповідно працівники British Council радили нам контакти, людей, кого можна було запитати, зняти і з ким про це комунікувати.
До того ж кожного разу, коли ми їдемо в експедицію (як Україною, так і поза нею) ми публікуємо на сторінках своїх соціальних мереж Google form, де просимо в наших читачів порадити людей (або ж це можуть бути вони самі). У нас дійсно дуже активна й велика аудиторія, і ми точно знаємо, що якщо ми опублікуємо форму — то проблеми з вибором героїв не буде.
У нас є цілий відділ ресьорчєрів, які передивляються всі заявки, комунікують із цими людьми, цікавляться чи можемо ми щось зняти, що саме зняти, як це все буде виглядати чи буде сильна картинка. Звісно ж, окрім візуальної складової, ще важливі контексти які ми вкладаємо в історію (чи вони є чи ні — теж стає зрозуміло на етапі ресьорчу).
Яка особиста історія героя вразила вас найбільше?
Ми в Британії зняли 4 історії. Перша історія, яка насправді моя найулюбленіша, про гурт «The Ukrainians». 6 чоловіків, усі народилися в Британії, але двоє з них мали українське коріння, досліджували східно-слов’янські мови й мали інтерес до України. Особливість цього гурту полягає в тому, що всі учасники гурту спілкуються англійською мовою між собою, й українську вони в принципі не знають і не дуже розуміють, але у своїй музиці поєднують західний рок з українською фольклорною музикою. Вони беруть тексти українських пісень, вивчають їх, досліджують, намагаються зрозуміти, про що пісні й накладають текст на західну рок музику.
Це було нетипове поєднання музики і фольклору, бо в 90-ті і 2000-ні цього ж майже ніхто не робив, тим паче люди, які живуть за кордоном. Це зараз ми маємо ДахаБраха і ONUKA, які це все успішно поєднують. Й от вони почали популяризувати цю музику: так про Україну заговорили і в Британії, і в Європі; а про британців заговорили в Україні, такий сильний міжкультурний обмін.
Друга історія про «Пласт» — скаутську організацію, яка займається патріотичним вихованням та фізичним загартовуванням молоді. Ми знімали саме про лондонський осередок, про Марту Муляк, яка працює у сфері охорони здоров’я, й у вільний час повністю присвячує себе «Пласту».
Історія має дуже цікавий контекст: є покоління людей, які народжені в міграції (це 3 і 4 покоління): бабусі й дідусі були народжені в Німеччині й тікали від Першої світової; інші дідусі й бабусі, народжені після Другої світової — живуть в іншій країні; а їхні діти народжені в Британії. І вони вчать дітей української мови, традицій, об’єднуються навколо цього; розповідають, як важливо не забувати своє коріння і знати, хто ти є в цьому світі. Навіть якщо твої родичі були народженні вже не в Україні.
Третя історія про шеф-кухарку Ольгу Геркулес, яка є ще й письменницею і фудблогеркою. Через дослідження української кухні вона популяризує Україну закордоном. Насправді її книжки популярні і в Україні також — у неї є дуже класна книжка «Mamushka», присвячена українській кухні. Окрім цього, є ще книжка «Summer Kitchens», для написання якої Ольга разом зі своїм чоловіком, фудфотографом, їздила всією Україною й досліджувала явища літніх кухонь. Адже такого в Британії чи Європі немає, а для нас це звично: виходиш взимку в літню кухню, наготував там і все класно. В цій історії був дуже щемкий момент: вона розповідала про свого дідуся, який хотів будувати літню кухню, але на тому місці росла стара черешня, і дідусь спроєктував та побудував літню кухню так, що гілки старої черешні проходили через кухню. Так він поєднав явище літніх кухонь разом із цим деревом.
Під час розповіді цієї історії Ольга почала плакати, і відповідно це зачіпає і глядача. Шеф-кухарка веде до того, що дуже важливо не просто пам’ятати про своє коріння, важливо не знищувати його. Навіть якщо ти створюєш щось нове, потрібно це все поєднувати, імплементувати, вводити в сучасні контексти, але не забувати, де твоє коріння. Власне цим Ольга й займається: вплітає своє українське коріння в сучасний контекст.
І четверта історія про Павла Танасюка, українця з Житомира, який зараз живе на дві країни. Він заснував організацію «Spacebit», у наступному році вони запускаються на місяць перший місяцехід. До них на місяці бували роботи тільки на колесах, а це буде перший робот, який матиме ніжки — це справжній прорив у сфері космічної науки.
Ця історія важлива ще тим, що в Україні є стереотипна думка про те, що в нас із наукою все погано й космос десь далеко, це лише Ілон Маск і Америка. А тут людина, яка запускає роботів, що будуть вимірювати радіацію в лавових печерах на місяці. Звучить, як реальна фантастика, але це про людей, які живуть із тобою поруч.
Кожна з цих історій по особливому класна й цікава, бо це абсолютно різні сфери: і неформальна освіта, і наука, і музика, і кулінарія. І в кожній із цих сфер є людина, яка справді захоплена своєю справою й через своє захоплення поширює інформацію про Україну.
Яка була реакція аудиторії після виходу першого короткометражного відеофільму?
Чесно кажучи, мені важко відповісти на це питання, бо ми випускаємо чимало контенту і просто не встигаємо перечитати всі коментарі та подивитися, що взагалі люди про це думають. Але можу сказати на прикладі британських історій. Думаю, що в контексті іноземних історій, ця реакція повторюється. Люди звикли ділити на тут і там, розповідати, що хтось покинув країну і звідти розповідає, як він сумує за Україною, але нічого не робить, не повертається назад. І те, що ми випускаємо ці історії — класний інструмент для побудови діалогу й руйнування стереотипів про те, що є хтось там закордоном і як йому там класно; а ми тут бідні нещасні залишилися в цій країні.
Коли люди дивляться ці історії, вони пишуть: «А я й не знала, що в діаспорі є такі люди» чи «Я нічого не знав про космічну науку в Україні і про те, що це так популярно закордоном», чи «Ми чули щось про Ольгу Геркулес, але ми думали, що вона просто кулінарить».
Історії допомагають людям подивитися ширше, зруйнувати якісь кордони в голові і відкривати для себе нове. Тим самим, я сподіваюся, це змінює ставлення людей до діаспори й до тих, хто не з власних причин опинився закордоном.
Якого медіа-продукту нині потребує Україна?
Мені б хотілося, щоби було більше отаких добрих історій, які будуть покликані на руйнування стереотипів у головах людей і контенту, який ми успішно споживали до 2014 року: про те, що є східняки, є Західна Україна, і там бандерівці, і є «русскоговорящие», і що ми з ними всіма будемо робити — давайте просто один одного ненавидіти.
У всьому світі в медіа дуже багато контенту, який натравлює людей один на одного — це можна зустріти в усіх соціальних мережах і на телебаченні.
До того ж дуже хотілося б, щоби ми відходили від образу цієї вишиванкової й шароварської України, а показувати, що ми не гірші, ніж люди з Європи: ми маємо класних, відомих митців, архітекторів, художників, людей, які створюють стартапи. Адже дійсно, скільки класних українських продуктів, якими користуються у всьому світі.
І хочеться, щоби люди більше знали, що ми тут усе це створюємо. А виходить, що частка в медіа розповідає, як десь там класно, а в нас тут всередині: туалет дерев’яний у селі вкрали і як ми погано живемо.
Як продукувати таку ж кількість креативного продукту, як Ukraїner?
Це ж насправді такий унікальний випадок, тому що до нас (трішки пафосно звучить) не було медіа, яке реалізовувало б себе за рахунок волонтерства, і де так багато людей об’єднувалося за допомогою спільних амбіцій і мети.
Зараз до проєктів залучено більше, ніж 500 людей: оператори, фотографи, транскрибатори (які розшифровують інтерв’ю), автори текстів, водії тощо. І якби не було цього маленького гвинтика в системі — не було б стільки якісного, класного й доброго контенту, скільки ми його створюємо.
Для того, щоби робити якісний та класний продукт треба мати одну велику ідею, яка буде об’єднувати велику кількість людей. Люди будуть цим захоплені: їм цікаво створювати новий образ, змінювати. Вони ж реально почувають себе агентами змін, коли долучаються до Ukraїner.
Опишіть свої емоції, коли ви бачите свої матеріали, фотографії в різних пабліках, на телеканалах із відміткою першоджерела.
Воно насправді вже так притупилося за три роки: спочатку я була волонтеркою, а далі вже пішла в команду і стала більше очолювати фотонапрямок, менше знімати. Можливо, це буде дуже корисливо сказано, але ж це очевидно галочка у твоє резюме, бо це проєкт, у якого є ім’я, це впізнаваний бренд. І коли ти приходиш на інші зйомки й кажеш, що знімав для Ukraїner — у людей просто супер великі очі і вони дивуються «Вау. Це так класно, що ти для них знімаєш». Це більш матеріальне.
А внутрішні ресурси й те, що мене наповнює, коли я долучаюся до проєктів — це відчуття себе частиною чогось глобального. Можливо, це не так буде відчутно зараз, але через 30 років результат буде колосальний. Мені здається, ми часом сіємо зерна й не знаємо, що ж із них проросте.
Розповім ситуацію: ще коли я була волонтеркою, ми знімали історію про ранчо «Скарбова гора» біля Львова. Випустили матеріал ми не одразу, лише через рік. І весь рік, до моменту публікації історії, герой писав нам і розповідав, що все погано і він не знає, що робити. Виходить історія, і весь наступний рік він пише, щоби ми приїхали й подивилися, як змінилося його життя.
У такі моменти ти розумієш, що вплинув на те, що одна людина, яка створює чесний, прозорий бізнес, яка об’єднує навколо себе класну спільноту, не виїхала закордон. Це ж фантастика. І таких випадків чимало. Люди залишаються в Україні, тому що ми, як проєкт, створюємо їм цінність.
Як нам навчитися промотувати український культурний продукт, аби не було стереотипного образу шароварщини?
Досліджувати, відкривати для себе нове, їздити і знайомитися з людьми. Коли я увійшла в проєкт, у мене теж був образ вишиванкової України. І, як любить говорити наш автор проєкту Богдан Логвиненко: «Ми ж відкривали цю Україну в експедиціях не тільки для інших, а і для себе». Ми теж дуже мало про неї знали, але чим більше ти їздиш, спілкуєшся з людьми, дивишся історії Ukraїner — тим більше ти відходиш від того стереотипного образу України.
Усі стереотипні уявлення від незнання.
Уся промоція, якою ми займаємося — це ресурси волонтерів, наших комерційних партнерів (які бачать у цьому цінність) і підтримка таких інституцій, як УКФ та Український інститут.
Чому дехто цурається мови, проживаючи на теренах України, а інші ж навпаки плекають її, навіть після від’їзду за кордон?
Дуже поширений комплекс про селянина та культуру, яку нав’язував дуже довго Радянський Союз: про те, що це село, це щось бідне й нещасне. І багато хто з цим лишився: батьки соромилися говорити українською й переходили на російську мову.
На мою думку, поки це не буде впроваджено на державному рівні, на законодавчому — нічого не зміниться, і люди будуть і надалі обирати російську мову.
Але класно, що це почало змінюватися після 2014 року, і всі це бачать. Багато моїх друзів зі східної країни, я сама виросла під Запоріжжям, мої друзі з Одеси почали обирати українську мову. Так, це було складно, але всі розуміли, що без мови не буде ніякої країни.
Коли немає мови, немає традицій і культури — тоді сусідня держава нав’язує нам свою культуру й розв’язує війни. Тоді виникають суперечки: куди ж ти належиш і хто ти взагалі.
Люди в діаспорі, які підтримують українську мову й розвивають культуру, розуміють їх цінність. Вони знають, що навіть опинившись в іншій країни — ти маєш зберігати своє рідне.
Що для вас українська ідентичність? У чому її феномен?
Для мене це складне питання, бо я виховувалась у маленькій російськомовній родині: моя мама білоруска, а тато українець. Його українська ідентичність досить змазана, бо він військовий службовець і довгий час армія, де він служив, була проросійська. Місто, в якому я виросла було збудоване навколо атомної станції, і в це місто зігнали всіх людей із Радянського Союзу. Відповідно воно російськомовне й українська ідентичність у місті дуже стерта. Звісно, є частина людей, які спілкуються українською мовою, відчувають відповідальність за це, але це дуже мала частка.
Свою українську ідентичність і розуміння того, що моє коріння тут (що я хочу створювати тут, говорити голосно про Україну і змінювати її образ) відчула тільки після подій 2014 року. І це був дуже болючий процес внутрішнього росту, розуміння хто ти є й чим хочеш займатися.
Конкретно описати, що для мене «українська ідентичність» — важко, але розкажу один приклад, який стався зі мною в експедиції Карпатами. Це було взимку, ми знімали історію в Косові, де молода пара Олег та Дарина створюють простір «Дідова хатчина», де організовують традиційні співанки, майстер-класи з кераміки, фестивалі, запрошують музичні гурти тощо. Під час зйомок ми пішли в гості до найближчої їхньої сусідки — пані Манусі (їй уже, мабуть, понад 70 років). І під час розмови Олег, засновник «Дідової хатчини» попросив Манусю заспівати пісню, а вона каже: «Я знаю цю пісню від своєї мами, а їй співала її мама».
Вона починає співати цю пісню, і все, що я роблю — це починаю плакати. От ти чуєш її й у тебе відбувається глибоке усвідомлення того, що це частина твоєї культури, це вплетено у твій генетичний код. Ти розумієш, що ти така маленька-маленька крапочка у величезному культурному прошарку. І ти не можеш не відчувати себе частиною цього.
Топ 3 переваги України з поміж інших країн світу?
Розмір країни й кількість людей, які тут живуть. Ми не більше, ніж наш сусід і маємо не більше населення, ніж у Китаї. Але в цьому й особливість України — тобі завжди є що дослідити, є з ким поспілкуватися, ти можеш відкривати для себе щось нове щодня.
Культура кожної країни особлива, але українська культура в історичному контексті для мене надзвичайна, тому що її роками намагалися знищити (забороняли мову, музику й кулінарію), але вона вистояла, пройшла стільки тисячоліть знищення і все одно є.
Україна зараз одна з найцікавіших країн на політичній арені у світі, тому що ми юна демократична країна, у якій дуже змінюється той устрій, який був багато років. Зараз це наша перевага. У нас багато чого створюється, відкривається. Це справжній простір можливостей: бери й роби.
Які в Ukraїner плани на майбутнє?
Ukraїner зараз дуже масштабується. У нас є експедиційне коло, яке триває три роки: перше коло ми закрили, об’їздили всю країну за перші три роки; зараз ми завершуємо вже друге коло експедицій. Можливо, будемо трішки змінювати формат наших основних експедиційних історій.
Ми вже запустили видавництво, і в нас скоро буде своя перша книжка про національні спільноти України; про те, ким ми є; чому тут так багато різних народностей і чим вони тут займаються; як вони зберігають свою культуру в українському контексті.
І паралельно ведеться дуже багато роботи над новини книжками, які присвячені фермерству: це і фотобуки, і тревелбуки.
Також у першому експедиційному колі ми знімали історію про скульптора з Панасівки — Валерія Єрмакова — дядечка під 90 років, який живе в селі на Полтавщині і все своє життя ліпить скульптури, які базуються на грецькій міфології, але він ніколи не був у Греції. І коли ми випустили цю історію, отримали позитивний відгук на неї — команда подумала звозити Валерія в Грецію. Ми написали допис, за допомогою якого зібрали суму, яка перевищила наші очікування: тож ми змогли з Валерієм узяти автора проєкту, оператора. І наступного року в нас виходить великий повнометражний фільм, який розповість про подорож Валерія до Греції і про те, як можна навіть у такому віці залишатися відкритим до всього світу.
До того ж ще будуть виходити історії, які ми вже назнімали, але ще не опублікували.
Які перешкоди, скандали чи труднощі виникали під час зібрання матеріалів?
Я думаю, що основна складність — це закритість людей, до яких ми приїжджаємо. Часто буває так, що люди, яких ми хочемо зняти, уже мали не завжди позитивний досвід зі ЗМІ, а відповідно вони закриваються й не одразу йдуть із нами на контакт.
Інтрижок, скандалів та розслідувань у нас не бувало.
Кожне інтерв’ю журналісти Ukraїner зазвичай завершують одним запитанням, і я не можу не поставити його і вам. Тож, чим для вас є Україна?
Ми цього року на День Незалежності випустили матеріал із цитатами людей, які відповідають на це запитання. Під час підготовки матеріалу, ми поставили собі питання: «А що ж для нас Україна?». Це таке складне питання.
Це дуже банально, але для мене Україна — це дім. Це місце, де я відчуваю себе собою, де можу бути собою; де відчуваю себе цінним елементом системи; де я можу створювати і просувати щось дійсно класне.
Фото на головній: Христина Кулаковська
Спілкувалася Катерина Леляк
Читайте також:
«Ідея цього фільму знайшла нас швидше, ніж ми її»: продюсер Дмитро Овечкін про отримання міжнародних нагород, попкорнові фільми та зйомки україномовної воєнної драми
