В рамках розділу «Знакові проєкти України», створеного з ініціативи Асоціації Креативних Індустрій України, ресурс creativity.ua знайомить своїх читачів з кейсами та інтерв’ю засновників й творців креативних проєктів.
Як познайомити з Україною дітей, які волею обставин мешкають далеко за її межами? Як з дитинства прищепити їм не лише знання про свою батьківщину, але й любов до неї? Саме таке завдання покликані вирішити воркбуки, розроблені групою вчителів-ентузіастів. Проєкт отримав схвалення та грант від Українського Культурного Фонду. Про місію, роботу над проєктом і перші успіхи його реалізації розповідають розробники воркбуків Марина Старик та Катерина Луцишин.
Давно відомий рецепт створення успішного проєкту: «Знайдіть потребу та вдовольніть її». Як була визначена потреба в таких воркбуках і як виникла ідея її реалізації?
Марина Старик (М. С.) Все почалося з потреб однієї конкретної школи в Амстердамі, в якій Катерина викладає українознавство. Два роки тому наша вчителька Ірина Голодюк, як є справжньою лідеркою за покликанням, підійшла до мене як до голови батьківського комітету школи з ідеєю розробляти такі інтерактивні книжки перш за все для того, щоб заощадити час вчителькам. Адже вчителі в українських школах за кордоном працюють на волонтерських засадах, у них немає ані часу, ані ресурсів для якісної підготовки для уроків. Пані Ірина почала розробляти для вчителів спеціальні посібники, яки мали б полегшити їм цю підготовку. Вона постійно консультувалася зі мною, отримувала фідбеки.
Учнівська аудиторія в нашій школі дуже широка за віковим діапазоном — від 2 до 16 років. Проблема полягала в тому, щоб знайти теми, які були б однаково цікавими і малечі, і підліткам. Ми підібрали низку тем й протестували їх на наших учнях. Відгук був більше ніж позитивний — і від самих учнів, і від батьків. Коли в нас закріпилась впевненість в продуктивності нашої ідеї, ми вирішили звернутися до видавництва, яке нам повірило. Ми разом вирішили виходити на новий рівень і для цього подати на грант в УКФ. В процесі підготовки видання ми багато працювати з експертами, ілюстраторами, розробляючи кожну тему значно глибше, ніж на початковому етапі. Але, повторюся, все почалося з ідеї однієї людини, а згодом — з невеликої групи ентузіастів, які щиро цією ідеєю перейнялися.
Катерина Луцишин (К. Л.): Коли мені вперше показали цю розробку, я була в захваті. Згодом я теж долучилася до розвитку та розширення проєкту, розробляючи його для своєї групи учнів.
Треба було враховувати ще й фактор багатомовності, багатокультурності. Наші діти, яки мешкають в діаспорі — майже завжди двомовні й дуже часто — тримовні. Вони зростають в мультикультурних родинах, адже багато шлюбів змішані. Звісно, ці діти можуть від батьків щось дізнатися про Україну, але ж вони виросли в іншій країні, в них не закладено такого культурного коду, як у нас. Звісно, є підручники, розроблені Інститутом Українознавства, але практика довела, що вони не дуже працюють, тому що вимагають повного занурення, а це в наших умовах неможливо. Додайте до цього той фактор, що в європейських школах (зокрема в Нідерландах) зовсім інший підхід до навчального процесу. Для того, щоб в таких реаліях викликати інтерес та бажання вивчити питання, треба починати з простих тем, поступово їх розширюючи. Оскільки наша школа — недільна, треба було обрати максимально ненав’язливий, «лагідний» формат. Наша мета була — «залюбити» дітей в Україну. Власне на цьому підґрунті й виникла ідея створення воркбуків.
Чи є статистика, скільки дітей в Нідерландах вивчає українську мову та українознавство?
К. Л.: На сьогодні в Нідерландах є 5 українських шкіл, які розташовані у великих містах. Наша, в Амстердамі — найбільша. В доковідні часи в ній нараховувалося більше ніж 60 дітей. Пандемія внесла свої корективи, ми пережили досить важкий період онлайн-навчання. На превелике щастя завдяки надзусиллям вчителів нам вдалося втримати дітей в онлайні — навіть тих же двохрічок. Зараз в нашій школі «Джерело» наразі аж 69 учнів, 16 у списку очікування.
Як би ви визначили головну мету і головну місію Вашого проєкту?
М. С. Ми послуговуємося найсучаснішими психологічними тенденціями. А в них головне — гармонія. В нашій школі все мусить бути в гармонії з тим, чим наші діти займаються протягом тижня. Тому у своїй розробці ми дотримувалися діалогу з західними освітніми філософіями. В чому це полягає? В дитиноцентричності. Щаслива дитина, яка тренує компетенції майбутнього — критичне мислення, гнучкість, креативність, вміння співпрацювати, впевненість в собі, емпатія до себе та до людей навколо, відкритість до інакшості.
Друге, чого ми прагнули — це стильна візуальна подача. Ми доклали безліч зусиль, щоби знайти найталановитіших найсучасніших ілюстраторів.
Такими були два наших головних інструменти — методика та естетика. Ми використовували їх заради однієї головної мети — залюбити в Україну. Це наш головний девіз, ми всюди його використовуємо. Наші воркбуки створені головним чином для дітей, але не тільки. Вони й для дорослих, що супроводжують дітей — для вчителів, для батьків, для родичів… При чому не лише в діаспорі, але й в Україні. Ми не очікували, що аудиторія настільки розшириться. Батьки та родичі наших учнів також робили для себе відкриття, для них також багато було невідомим.
Ми стараємося показати Україну максимально різнобічно. І класику, і сучасність. Відомі імена і невідомі, які заслуговують на визнання і славу. Локації, речі, смаки — всі грані українського життя. Залюблювати в сучасну Україну сучасними способами — ось наша головна мета.
Тобто виходить, що попри те, що вони головним чином спрямовані на діаспору, ваші воркбуки так же успішно можуть працювати в Україні?
К. Л. Саме так. Коли ми тільки розпочали працювати над нашими книжками, ми одразу зрозуміли, що не можна обмежувати аудиторію рамками діаспори. Тим більше, що сама реалізація проєкту проходить в Україні. Навіть українські ілюстратори та дизайнери, які працювали над воркбуками, зізнавалися, що постійно відкривали для себе щось нове. Та й чесно кажучи, ми самі не все знали. Бо всі ми — педагоги зі своєю спеціальністю, і зрозуміло, що знати абсолютно все ми не могли. Тут нам здорово допомогли консультанти-експерти, які постійно відкривали для нас нові імена і нові факти. Так що можна впевнено стверджувати, що проєкт переріс межі діаспори і його можна сміливо рекомендувати усім і в Україні — дітям і дорослим.
Як у ваших воркбуках реалізується принцип інтерактивності та зворотного зв’язку?
К. Л. Ми часто між собою жартуємо: якщо після використання воркбук буде знищений читачами(тобто порізаний, обклеєний, розмальований) — значить, наш воркбук успішний. Тому що кожна його сторінка передбачає якусь активність. Готуючи для найменших читачів воркбук «Мені це смакує» ми звели до мінімуму інформаційну складову, але максимально збільшили візуали та активності. Крім звичних активностей (розмалювати, вирізати щось у книзі) у нас є активності, які спонукають дитину вийти за межі воркбуку, наприклад, дослідити вміст домашнього холодильника або приготувати якусь страву разом з батьками. Формат воркбука не є монологічним, тобто не є суцільною розповіддю, дитина-читач теж залучається до активного пропрацьовування тем, буквально, досліджує їх на собі.
Чи виникали труднощі в реалізації ідей та задумів в процесі підготовки книжок? Які саме?
К. Л. Мабуть, найважчим було те, що коли ми лише розпочали роботу над проєктом, почався КОВІД. Певні труднощі в комунікаціях виникали тому, що над проєктом працювала досить велика команда, розділена при цьому на декілька країн — Україну, Нідерланди, Велику Британію… А коли ти не сидиш разом в офісі з 9.00 до 18.00, налагоджувати комунікацію значно складніше.
В процесі реалізації найважчим для нас став пошук інформації. Виявилося, що до великої кількості інформації доступ дуже складний. Наприклад, у більшості наших музеїв досі нема чіткої складеної бази фондів — ані електронної, ані паперової. Часто самі музеї не знають, що власне у їхніх фондах зберігається. Ми часто не знали, де власне шукати першоджерела або артефакти. Тут допомога експертів, які постійно направляли та підказували, виявилася просто неоціненною. Згодом і самі музеї з радістю нам допомагали, тому що зрозуміли, що це потрібно і корисно їм самим. Вони самі часто ініціювали вивчення тих або інших експонатів, пропонували нам цікаві об’єкти для дослідження. Врешті-решт ми отримали багато цінних контактів з музеями, які плануємо розвивати надалі.
М. С. Це був гарний досвід не лише для нас, але й для самих музеїв. Ми впроваджували на українській базі те, що в Європі існує понад 10 років. Часто нам доводилося пояснювати звичні для нас речі: наприклад, що таке воркбук. Взагалі, сама ця дистанція між Україною та Європою стала для нас свого роду викликом. Так що треба було просто використовувати сучасні технології та канали зв’язку. І це спрацювало.
З якими музеями у вас налагодилася найбільш плідна співпраця? Кому ви хотіли б подякувати?
К. Л. Насправді наш лист подяки — це кілька аркушів А4. Загалом когось окремо назвати важко, ми працювали з багатьма Національними художніми музеями, історичними музеями, краєзнавчими — майже в кожному обласному центрі. Дуже плідною була робота з відомими діаспорянами — митцями та колекціонерами. Як приклад — дуже рідкісна листівка Олени Кульчицької, яку ми знайшли після довгих пошуків в приватній колекції.
М. С. Загалом, досвід співпраці у нас дуже позитивний. Я б назвала історичні музеї Батурина та Чернігова, яки дуже допомогли нам в роботі над воркбуком «Козаки». Ще можна назвати музеї, картинні галереї, приватні збірні та митців Києва, Львова, Одеси, Харкова — всієї України.
Які нові технологічні інструменти використовувалися при розробці воркбуків?
К. Л. Оскільки наше видання все ж-таки паперове, зрозуміло, що ми не могли використати ті технічні досягнення, які можна використати в електронному варіанті. Але налагодження онлайн комунікації, створення динамічно та злагодженої команди в умовах праці в різних країнах було б неможливим без використання сучасних технологій. Знов-таки ми використовували найсучасніші підходи та розробки в навчанні, дитиноцентризм, заглиблення в тему.
М. С. Відносно методик, мушу зазначити, що ми не є прихильниками лише однієї системи. Ми прагнемо синтезувати різні філософії навчання, деяким з яких вже понад 100 років. Інша справа, що ми докорінно відмежовуємося від принципів і методик радянської школи, де вчитель завжди правий, де панує суцільний монолог, а діалогу між вчителем та учнем не існує. Наш підхід — сучасний, але не новий, він може бути новим в Україні, де атавізми радянської системи на жаль, ще живі. В багатьох школах, щоправда, європейський підхід до навчання вже спостерігається, але ми щиро хочемо, щоби він став панівним.
Чи використовуються ваші воркбуки в українських школах? Чи отримуєте ви відгуки на них з України?
М. С. Наразі вони ще не затверджені на офіційному рівні, тому українські школи централізовано їх не закуповують. Але наш воркбук «Мені це смакує» отримав грант Програми до 30-ліття Незалежності України від Міністерства культури України. Завдяки цьому 1000 примірників видання вже розійшлася бібліотеками України. Цим опікується Український інститут книги.
К. Л. Щоб наш воркбук потрапив в дитячі рюкзаки, він мусить отримати гриф Міністерства Освіти України. Це справа довга і непроста. Але на суспільному, громадському рівні воркбуки мають попит. Зокрема, ними послуговуються в загонах «Пласту», і ми отримали звідти схвальні відгуки. Тому ми все-таки більше орієнтуємо свої воркбуки на домашнє навчання або на дозвілля.
М. С. Є ініціатива окремих вчителів, які користуються нашими онлайн-роздруківками з проєкту і дуже схвалюють наші розробки. Хтось купує книжки для позакласних занять. Поки що це поодинокі приклади, але для мене це вже ознака прогресу. Для проникнення у формальну освіту потрібен час. Ми сподіваємося, що наш незалежний підхід все ж таки буде впроваджений.
Ваш проєкт виграв конкурс на грант від Українського культурного фонду. Як Ви вважаєте, які ваші аргументи виявилися найбільш переконливими при винесенні позитивного рішення?
М. С. Була низка чітко визначених формальних критеріїв: цільова аудиторія, таймлайн і так далі. Вони були ясно прописані, і це дало нам змогу чітко продумати всі кроки, які повністю відповідали викладеним критеріям. Ми старалися використовувати просту мову без зарозумілих формулювань, що точно сприяло позитивному рішенню. Плюс ми переконливо аргументували інноваційність нашого продукту, попит на нього в діаспорі. Ну і чітке пояснення того, що цей проєкт дає для України, для підвищення її статусу та покращення її іміджу.
Виходячи з Вашого успішного досвіду, які поради ви могли б дати тим, хто буде подаватися на грант УКФ в майбутньому?
М. С. Мати чітку уяву про мету та місію вашого проєкту, розуміти, чим ваш проєкт буде відрізнятися від інших, в чому полягатиме головна «родзинка» та інноваційні «фішки». Усвідомлювати, що отриманий грант — це не остаточна перемога, а тільки початок шляху. Цей грант ми отримали рік тому, і с того часу стільки зроблено і стільки пройдено, що він вже здається нам сивою давниною. Треба розуміти, що реалізація проєкту — це тривалий процес, який вимагає гнучкості, організованості, вміння постійно навчатися нового, вміння працювати у великій команді (для прикладу, у нас над проєктом працює щонайменше 30 людей).
К. Л. Грант — це вершина айсбергу, а в глибині — велика робота.
М. С. Отриманий грант безперечно стимулює сплеск позитивної енергії й надихає на звершення. Але далі — це важка рутинна праця. Треба було будувати цілу систему, створювати спільноту з дуже різних людей. Треба було вчитися співпрацювати в одній команді, сприймати фідбек. Проєкт треба не просто реалізувати — треба його якісно, позитивно прожити.
А, скажімо, зовнішнє оформлення презентації грало якусь роль?
К. Л. Звичайно, навіть обов’язково. Коли ми подавалися на грант УКФ, ми вже мали на руках розроблені прототипи воркбуків. Ми не показували на пальцях, що ми плануємо робити, у нас були прототипи, зроблені власними зусиллями. Вони виглядали цілком достойно для того, щоб комісія уявила наш проєкт, візуалізувала його й зрозуміла. Це було дуже важливо хоча б з огляду на те, що в Україні далеко не всі знають, що таке власне воркбук. Ми це мали не лише обґрунтувати, але й показати, продемонструвати. Тому оформлення презентації дуже важливе, а інколи — навіть вирішальне.
Чи містить ваш проєкт конкретні методичні рекомендації для вчителів?
К. Л. Так. Коли ми реалізовували електронний формат за умовами УКФ, то на сайті разом з кейсами містилися спеціальні методичні рекомендації для вчителів. Ми давали підказки й поради з ефективного використання кейсу. Друковане видання містить блок коментарів «для дорослого», який побудований на базі методички. Там є історичні коментарі від експертів, психологічні поради щодо роботи дітей над книгою виходячи з вікових особливостей. Тому будь-який вчитель зможе легко працювати з цією книгою. Якщо вчитель захоче зануритися в тему глибше — до його послуг список рекомендованої літератури.
Чим ваш другий воркбук відрізняється від першого (крім тематики, звісно?). Що ви змінили чи виправили у новому виданні?
М. С. Не можна сказати, що ми щось змінили радикально. Можливо оптимізували процес роботи над воркбуком. У нас вже був досвід, і деяких помилок в управлінні проєктом ми змогли оминути. Ну і вік цільової аудиторії у двох воркбуків різний, що диктувало різні підходи: «Козаки правлять країною» розраховані на вік від 5 років, а «Мені це смакує» — від 2 років. Погодьтеся, це велика різниця. Методичні принципи при цьому залишилися незмінними.
Одна з наших розробниць — фахова дитяча психологиня, яка не втомлюється нам нагадувати: дитина повинна бути головною дійовою особою на кожній сторінці! Ми з дітьми будь-якого віку говоримо про історію, про науку, про гастрономію. Форма викладу різна, але суть та ж сама. З двох років дитина оточена знаковими вартісними речами, вже в цьому віці вона імпліцитно отримує інформацію про Україну, її історію. Ми не робимо нудних лекцій, ми створюємо інформаційно-ментальний простір. Ми не боїмося дати дворічній дитині мистецтво Одеських нонконформістів, і дитина його сприймає, навіть надихається цим стилем.Якщо коротко сформулювати: ми говоримо з дитиною про серйозні речі в зрозумілий спосіб.
К. Л. Додам від себе, що в книзі «Мені це смакує» для найменших ми ще не могли створювати надто фантазійний світ. Абстрактне мислення розвивається поступово, тому ми мусили дотримуватися більшої реалістичності у викладенні та ілюстраціях, аж до фотографічності. Це вимагалося від нашої ілюстраторки — буряк має максимально бути схожим на буряк, так щоб дитина його миттєво впізнала. Ну і коментарі для дорослих більш розлогі в другій книзі, бо об’єм самого воркбука значно більший, ніж «Козаки». Всі наші ідеї та активності тестувалися дітьми та їхніми батьками — в нашій школі, в інших школах Нідерландів, в Україні, в інших країнах. Всі отримані фідбеки опрацьовувалися та враховувалися. Загалом ми покроково створюємо цілісну картину України шляхом наступності знань: від Шевченка, що любив борщ з карасями, до Шевченка-художника й поета. Коли дитина в 13 років полишатиме нашу школу, в неї вже буде досить цілісна картина про Україну.
Крім того, в книзі «Мені це смакує» велика увага приділяється рефлексії. Дитині пропонується якимось чином використати отримані знання (наприклад, дізнавшись про хліб, разом з батьками спробувати випекти першу хлібину або самостійно обрати хліб у крамниці). Це розвиває самостійне мислення, навички обирати, комунікувати з людьми, які просто необхідні в нашому житті.
Трохи традиційно про творчі плани. Як ви плануєте розвивати проєкт видання воркбуків в майбутньому?
К. Л. Ще на етапі підготовки до конкурсу на гранти ми планували випустити загалом 5 воркбуків, які б йшли одна за одною згідно віку, на які вони були розраховані. Спочатку «Мені це смакує», згодом «Мені це личить», далі — «Козаки», «Я творю місто» і «Мандри творчих українців». Всі ці воркбуки існують в електронному вигляді, тому наші найближчі плани — доопрацювати їх та реалізувати в паперовому форматі. Дві вже видано, зараз ми працюємо над книгами «Мені це личить» і «Я творю місто».
Проєкт, поданий в УКФ, передбачав, що всі книги в електронному форматі будуть у вільному доступі. Вони вже майже рік знаходяться на сайті видавництва Discursus. Але всі друковані книги суттєво відрізняються від електронних. Деякі теми ми залишили тільки в електронному форматі, натомість в друкований формат додали декілька нових тем. Найбільшій трансформації було піддано книгу «Козаки». Замість одного друкованого воркбука про всю добу козацтва, ми розділили тему на три періоди та видали перший воркбук із трьох запланованих — «Козаки правлять країною» про Гетьманщину, Івана Мазепу та гетьманську старшину. З електронного варіанту воркбука у друкований ввійшло тільки три сторінки.
М. С. Звісно, ми враховуємо специфіку друкованої книги, тому ми постійно працюємо над зміною структури книги, переосмисленням деяких розділів.
Загалом Україна — це нескінченна тема. Ми мріємо висвітлити її якомога повніше, різноманітніше, всебічніше. Тому задумів багато. Можливо, це будуть менш масштабні проєкти, можливо, це будуть інші формати. У нас купа ідей, але поки вони не визріли у щось більш конкретне, ми не хотіли б їх оприлюднювати…
Питання ставив Олексій Фурман
Читайте також:
«Нашій країні є чим захоплювати й дивувати світ»: історія тревел-шоу Discover Destination UA
