Зміцнення міжнародної і внутрішньої суб’єктності України засобами культурної дипломатії — так сформульовано місію Українського інституту. Якщо казати простіше, мета роботи цієї активної інституції — щоб про Україну знали, щоб Україною цікавилися, щоб Україну шанували. Це завдання просте лише на перший погляд. Про те, як така місія виконується, що потрібно для досягнення високої мети, яку роль грає креативнісь в успішній просвітницький та пропагандистській роботі Українського інституту з Creativity.ua екслюзивно поділилася креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська.
Які функції виконує креативний директор в такій установі, як Український інститут?
Перш за все, йдеться про стратегічний рівень, до якого долучена вся дирекція Інституту: планування, пріоритети, кризовий менеджмент тощо. У державній установі суто креативних посад не буває. Тому я поєдную креативну функцію — кураторську та продюсерську роль у кроссекторальних проєктах або масштабних знакових подіях. Серед інших задач, зокрема, я відповідаю за взаємодію Українського інституту та закордонних дипломатичних установ Міністерства закордонних справ України, а також за комунікацію з партнерами інституційного рівня. Наприклад, останні два роки я є кураторкою відзнаки Women in Arts, яку ми разом з ініціативою ООН Жінки в Україні вручаємо жінкам у культурі.
Але я би зауважила, що особливістю Українського інституту є командна робота, де як на креативному рівні, так і на адміністративному задіяна тісна взаємодія працівників. Атрибутувати цілковито створення та реалізацію проєкту комусь одному буде несправедливо, адже на кожному рівні розвитку ідеї до проєкту всі залучені додають свій внесок.
Як загалом сприймається українська культура світовою спільнотою? Наскільки високий рівень зацікавленності, розуміння, бажання дізнатися більше?
Світова спільнота — поняття занадто широке. На такому абстрактному рівні не можна відповісти на це питання. Нам треба диференціювати аудиторії: професійна культурна спільнота, інтелектуальне академічне середовище, ЗМІ, представники влади, ширші аудиторії, які цікавляться культурою. Всі ці групи матимуть різне уявлення та ставлення до нашої культури. Також це залежить від регіонів та й окремих країн. Навіть серед найближчих сусідів, які мають з Україною спільні кордони, ситуації дуже різні. Для визначення більш точних показників ставлення до України ми проводимо дослідження сприйняття України в окремих країнах, власне, через культуру. Маємо вже 7 таких досліджень: США, Японія, Туреччина, Франція, Польща, Німеччина та Угорщина. Але плануємо проводити такі дослідження далі в інших країнах.
В Українського інституту є визначена в Стратегії пріоритетна географія — на неї ми орієнтуємося. Можна, звісно, узагальнити якісь спільні тенденції: про Україну справді дуже мало знають, особливо в культурі. Є кілька речей, які частіше згадують: вишиванка, борщ. Але коли розповідаєш більше про нашу культуру, виявляється, що деякі явища знайомі, проте не атрибутовані Україні. І, звісно, коли заходить мова про сучасну культуру — музику, кіно, літературу — людям це цікаво.
Тож зацікавленість є, але розуміння поки бракує, власне, через те, що бракує можливостей знайомства з нею. Нам треба робити українську культуру доступнішою: перекладати, представляти на світових майданчиках, проактивно досягати увагу цієї світової спільноти. Працюємо над цим.
Які галузі української культури сьогодні можна назвати найпопулярнішими в світі?
Якщо говорити в кількісних показниках, то я інтуїтивно (наразі мені невідомо про дослідження з цього питання) назву моду, музику, літературу та кіно. Але це зумовлено специфікою цих секторів, які працюють як креативні індустрії, спрямовані на залучення масового глядача. Це важливо усвідомлювати, коли говоримо про певну «популярність».
Хоча це зовсім не означає, що інші сектори чи напрями не дають якісний продукт чи є неконкурентними. Наприклад, українська фотографія — це безперечно, явище світового рівня другої половини 20 – початку 21 ст. Молоді фотографи з України отримують престижні нагороди та премії, їхні роботи купують та експонують топові музеї. Для мене це популярність, але розумію, що не всі мають такі ж критерії і ставляться до цього так само. Тут важливо відразу домовитися про визначення понять. Це давня і незавершена розмова в культурі.
Які основні труднощі і проблеми доводиться долати в процесі популяризації української культури? Які проблеми на цьому шляху вимагають нестандартних, креативних рішень?
Можливо, це звучить парадоксально, але найбільша проблема — подолати бюрократичні перепони української державної системи. Адже як державна установа ми підпорядковані всім законам та процедурам, які часто потребують перегляду і реформування. Іноді ці норми ведуть свій початок ще з 1930-х років і були започатковані для тотального контролю та стримування розвитку української культури. В силу системної інерції ми часто змушені керуватись цими застарілими вимогами. Звісно, що вони жодним чином не сприяють інтеграції України до світових процесів. Ми маємо досвід, коли поважні іноземні інституції відмовлялись від співпраці через абсурдність бюрократичних вимог з українськогої сторони, хоча на рівні концепції, персонального спілкування все працювало ідеально. Поки Україна не синхронізується зі світом на законодавчому рівні, це залишатиметься основною проблемою.
Друга проблема — брак ресурсів. Фінансування Інституту на проєкти в 2021 році дорівнює вартості реконструкції невеликого київського скверу. Це буквально.
Але й у таких умовах Українському інституту вдається виконувати свою місію, бо всі наші рішення вимагають креативності: ми перші робимо те, що ми робимо. При цьому ми працюємо на 20 країн світу та реалізуємо понад 80 проєктів на рік.
На жаль, доводиться знову зачіпати тему пандемії. Як Український інститут змінює стиль і напрями своєї роботи, виходячи з непростої ситуації, що склалася не лише в Україні, але й в усьому світі?
Ми не винайшли ніякого велосипеду, але, як і всі колеги зі сфери культури у світі, навчились працювати онлайн, мати завжди кілька запасних планів, бути гнучкими та стійкими.
Якщо говорити про внутрішні речі, то ми засвоїли дистанційну роботу. Це відкрило нам нові можливості організації процесів всередині Інституту.
Можу сказати, що завдяки цій кризовій ситуації ми перевірили нашу Стратегію в дії і виявилось, що попри повну заміну запланованих активностей у 2020 році ми не відмовились від жодної цілі та не переглянули нашу місію. Тому завдяки цьому випробуванню ми набули впевненості та відчули силу напрацювань попередніх двох років роботи.
Які непересічні креативні рішення вам доводилося розробляти для просування Української культури та мистецтва в світі?
Хочеться вірити, що більшість наших рішень — креативні. Принаймні ми завжди прагнемо створити нову концепцію, наповнити новим змістом традиційний формат і запропонувати нестандартне рішення при реалізації. Інноваційність є одним з принципів нашої програмної діяльності, тому ми звертаємо на це особливу увагу. Але креативність не заради креативності, а для того, щоб підкреслити важливий і цінний зміст проєкту.
Не є таємницею, що деякі види та жанри мистецтва досить складні для сприйняття. Як ви вважаєте, чи є розуміння сучасного мистецтва природним талантом чи, навпаки, вимагає фахової підготовки та освіти? Чи може пересічна людина без мистецтвознавського диплому навчитися сприймати таке мистецтво? Що для цього потрібно?
Окрім культурної дипломатії, я багато років займалась саме сучасним мистецтвом, у широкому сенсі, тому дуже часто стикаюсь із нерозумінням цього напряму навіть серед колег у культурному середовищі. Безперечно, без підготовки зрозуміти сучасне мистецтво неможливо. Або майже неможливо. Бо суть сучасного мистецтва — у контекстуальності. Воно працює лише в певному контексті. Щоб зрозуміти його, необхідно зробити зусилля, вийти за межі відомого тобі світу. І майже завжди це вимагає читання тексту, в якому цей контекст описаний. Навіть якщо цей текст озвучує вам у коментарі медіатор чи куратор. Це не щось, що виникло вчора. Понад сто років тому Казимир Малевич представив глядачам свій «Чорний квадрат» і відразу ж супроводжував його брошурою з текстом, що мав якщо не пояснити, то принаймні занурити глядача в певні смисли.
Дивитись сучасне мистецтво — це робота, а не «насолода від споглядання прекрасного». І цим воно прекрасне, бо змушує наш мозок працювати, включати емоції, емпатію та всі наші системи взаємодії зі світом одночасно.
Якою ви бачите роль нових технологій (зокрема, штучного інтелекту та доповненої реальності) в створенні культурного продукту та розвитку культури загалом — у світі та і Україні?
Мистецтво завжди першим реагує на нові тенденції та явища в нашому житті. Тому митці завжди використовували або рефлексували на нові технології. Українські митці в цьому мають багато чого розповісти і показати також. У наш час усе більше перетинаються різні галузі та сфери: технології, економіка, мистецтво, політика тощо. Це відбувається так швидко, що ми не встигаємо перебудуватись: людська темпоральність повільніша за темпоральність штучного інтелекту. Але митці працюють не лише на рівні раціо, але й на інтуїтивному, що дозволяє їм наздоганяти та переганяти навіть надшвидкість техніки. Тому я вірю, що саме мистецтво рятує нас від втрати суті людського в час технологій. У тому числі й через використання нових технологій художники повертають нам наше людське. Навіть якщо це «нове» людське, про існування якого в собі ми досі не знали.
Наше традиційне запитання: як ви вважаєте, чи зможе з часом штучний інтелект замінити людину-креатора, людину-творця?
Судячи з попередньої відповіді, напевно, ні. Якою б розвинутою не була техніка, а штучний інтелект є лише надрозвиненою технікою, вона не може замінити людину як творчу особистість. Спонтанність, інтуїція, натхнення, парадокс, моральність, любов, мудрість — я переконана, що штучний інтелект не дасть собі раду в цих позараціональних сферах, які відкриті людині.
Питання ставив Олексій Фурман.
Читайте також інтерв’ю Олексія Фурмана з судмедекспертом і письменником Володимиром Саркісяном про поєднання непоєднуваних професій та креативну популяризацію науки.