Мистецтво і креатив — чи споріднені це речі, чи можуть вони взаємодіяти, плідно співіснувати чи навпаки — знаходитимуться у вічному протистоянні? Про це своїм баченням ділиться Костянтин Дорошенко — публіцист, арт-критик, куратор сучасного мистецтва, журналіст, медіаменеджер. Афілійований куратор Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Досьє
Народився у Києві 29 жовтня 1972 р. Випускник історичного факультету Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка. З 1994 р. займається культурною та соціальною журналістикою, критикою, аналітикою та публіцистикою. Його тексти опубліковані у виданнях України, Австралії, Азербайджану, Білорусі, Італії, Росії. 2001 р. як головний редактор-засновник запустив журнал «Афіша» у Києві, працював директором відділу PR та корпоративної реклами ВД «Коммерсантъ Украина», директором з розвитку групи проєктів «Телекритика». 2014-2017 рр. — автор та ведучий низки програм на українському «Радио Вести» (Програми «Циніки», «Культ Дорошенка», «Поза контекстом», «Війна світів» та ін.). З 2019 р. — співавтор та співведучий подкасту «Культура усього».
Коли і як Ви вперше відчули потяг до мистецтва, бажання досліджувати його і присвятити йому своє життя? Що стало вирішальним фактором вибору сфери подальшої діяльності?
Мої батьки не належали до мистецького середовища, були службовцями, але купували картини українських художників та зібрали чималу бібліотеку, в тому числі — альбомів з мистецтва. Коли матері було ліньки читати вголос казку на ніч, вона давала мені одне з тих видань і, гортаючи їх, я сам вигадував сюжети. Крім того, моя кузина — мистецтвознавець водила мене по київських музеях. З їх експонатів найбільше мені подобався портрет Інфанти Маргарити з колекції Ханенків, авторство якого приписували Дієго Веласкесу. Нині доведено, що це полотно не його пензлю, проте для мене вона не стала менш вартісною. Погоджуюся з мистецтвознавцем та колекціонером Ігорем Диченком, який, відносячи цю роботу до скарбів світової культури, говорив про неї: «Фантастична за одухотвореністю та загадковістю (навіть, напевне, більше, ніж Мона Ліза)»
Проте справжнє потрясіння я пережив, потрапивши 11-тирічним на виставку «Шедеври із зібрання барона Тіссена-Борнеміси», що 1984 року демонструвалася в Києві. «Непорочне зачаття» Ель Греко захопило мене, приголомшило, великою мірою вплинуло на мої естетичні й життєві зацікавленості та пошуки.
Але я ніколи не збирався фахово займатися мистецтвом. Мене приваблювало спілкування з митцями, мистецтвознавцями, критиками, я відвідував виставки, а потім отримав пропозицію писати про культуру у ЗМІ. В 90-ті відкриттям для мене стало те, що називається «сучасне мистецтво» — кураторська виставка Наталії Філоненко «Рот Медузи», проєкти Марти Кузьми в Центрі сучасного мистецтва Сороса при НаУКМА представляли нові форми та сенси, суголосні моїм настроям, відчуттю часу. Звідти і бере початок мій шлях арт-критика — з бажання донести до суспільства значення, культурну та суспільну цінність цього мистецтва, яке в тодішній Україні викликало переважно нерозуміння, а тому — несприйняття. Першим завданням, навіть викликом для мене було самому навчитися в ньому розбиратися.
Схожа історія відбулась і з моїм кураторським дебютом. Вперше відвідавши Венеційську бієнале 2001-го я був вражений розмаїттям, рівнем та можливостями репрезентації актуального мистецтва. В Києві тоді цього було до мізерного мало, і я сказав собі: «Виправлення ситуації залежить лише від тебе. Хочеш бачити більше цікавих виставок — доведеться влаштовувати їх самотужки». Проте мій темперамент не дає повністю зосередитись лише на одній справі, я починаю нудьгувати від одноманітності. Тому кураторську діяльність у сфері мистецтва постійно поділяю з роботою в медіа — галузі стрімкого розвитку й змін.
Чи можна назвати професію куратора творчою, креативною? Якщо так, у чому і де більш за все проявляється креативність куратора? Які креативні нестандартні рішення доводилося приймати особисто Вам?
Куратор — робота водночас і дослідницька, і творча. Куратор не просто робить виставку, аби гарно показати мистецькі роботи. Він пропонує глядачеві певну концепцію, привід для роздумів над ключовими питаннями життя, суспільства, культури.
Розкрити проблематику, яка хвилює художника (і смислову широту якої він сам часто не в змозі зрозуміти), або підібрати витвори митців, котрі найкраще сприятимуть постановці проблеми, яку куратор прагне висвітлити тим чи іншим проєктом — ось у чому полягає надзадача куратора.
Її розв’язання вимагає задіяння та врахування багатьох факторів. Локація, експозиція, освітлення, текстовий супровід — все це разом формує кураторський проєкт як цілісне висловлення. Кожен проєкт має свою драматургію, нарратив, може бути переконливим або розпадатися, як дислексивна промова.
Сучасне мистецтво — це про ідеї, а не про малювання, чи про особисту майстерність у ремеслі. Роботи часто створюються за ескізами або драфтами художника за допомогою інженерів, будівельників, майстрів зі світла та звуку, перформерів, а іноді й самих глядачів. Так було в 2011 році в нашому з Ольгою Громовою (Джекмен) проєкті «Фатальні стратегії», коли 200 vip-гостей гламурного модного показу до кінця не здогадувалися, що самі є учасниками перфомансу, фінал якого — спалення коштовної колекції прямо на подіумі, як радикальний прояв критики споживацтва. Отже, тут завжди є необхідність у творчих підходах та нестандартних рішеннях.
Стосовно ж терміну «креативність» маю певний скепсис через його надто широке трактування. Погоджуся з міркуваннями медіаменеджера та публіциста Дмитра Терешкова стосовно девальвації тренду креативності, що зводиться переважно до придумування: «Добра новина в тому, що криза задає нові рамки для творчої діяльності. Після неминучого витрушування баласту з непридатних учасників, креативну індустрію очікує глибинне перелаштування відповідно до непорушних законів культурного процесу. Сьогодні можна зробити висновок, що креативна індустрія лише зароджується, а наявна в її розпорядженні цифрова інфраструктура, нарешті, почне наповнюватися смислами, а не контентом».
Виставки тісно пов’язані з музеями, вони часто співіснують під одним дахом. Саме тому цікавий Ваш погляд на нинішній стан та перспективи музейної діяльності в Україні та світі. Яким Ви бачите шлях розвитку музеїв, яким має бути ідеальний музей, або музей майбутнього?
На межі 1980-90-х на зміну терміну «виставка» в світ прийшло визначення «арт-шоу». Це визначення констатує тенденції до атрактивної репрезентації, направленої на афектацію глядача через яскравість, несподівані ефекти — експозиційні, світлові, звукові, сценографічні. Почалася певна гонитва за емоціями через враження. Створювалися і створюються лабіринти, квести, темні кімнати, навіть спеціальні перепони для взаємодії відвідувачів з роботами. Будувалися удавані руїни, звалища, цілі міста з фальшивими крамничками, кав’ярнями, будинками, в які можна зазирнути або навіть увійти. З’явилися інтерактивні витвори різного ступеню достовірності.
Подібна тенденція увійшла й до музеїв, які більше не розглядаються як храми мистецтв. Взагалі, пієтизм до мистецтва, зведення його на п’єдестал залишився в минулому разом з системою панування ідеологій, що претендували на виключну правоту. Мистецтво, музейні артефакти стали сприйматися просто як продукт людської діяльності, а творчість — як звичайний прояв людської природи.
Настали часи діалогу, де музеїфікована річ, як і нарратив експозиції, не підноситься над глядачем, а зацікавлює його на гуманістичному, людському рівні.
Яскравим прикладом такого підходу є Музей Варшавського гетто, потрапляючи в котрий, кожен розпочинає свою власну подорож, маючи можливість комунікувати з більшістю експонатів, приміряти на себе певні обставини подій через взаємодію з речами та інтер’єрами епохи.
Виклик сьогодення — імерсивність, можливість для глядача відчути себе максимально залученим до матеріалу. Так працює новий театр, залучаючи вас до безпосередньої участі в виставі, роблячи одним зі співтворців, з тих, від кого залежить кінцеве мистецьке висловлення. Цікаві варіанти тут створюють цифрові технології, що дають можливість інтимної взаємодії на будь-якій відстані, як в проєкті «Іграшки Люшера» київського театру «Мізантроп». Технології розвиваються, віртуальна, доповнена реальність надає можливості перетворювати будь-який простір, розгортаючи в ньому несподівані образи та колізії. Так, разом з українськими брендами модного одягу Finch та окулярів Casta Eyewear ми представили на Ukrainian Fashion Week FW 2020 AR-показ нової колекції, побачити яку гості могли лише використовуючи QR-код через інстаграм у власному гаджеті .
Сьогодні, створюючи музеї, треба думати про покоління, які опановують цифрові технології з колиски. І враховувати їхні навички та сприйняття. Київ має можливість отримати один з перших у світі музеїв з подібним надсучасним підходом. Таку ідею й амбіції має художній директор меморіалу Бабин Яр Ілля Хржановський, ставлячи перед командою завдання зібрати максимум тогочасних експонатів, відомостей про життя тих, хто загинув у цій трагедії світового рівня, та на їх базі розробити інтерактивні програми. За цими програмами, кожному з відвідувачів пропонувався б індивідуальний маршрут-екскурсія з використанням цифрових технологій, враховуючи їх інтереси, темперамент, вік та інші персональні характеристики. Таким чином кожен відвідувач матиме можливість отримати свій власний досвід, відкриваючи для себе долю конкретної людини, життя якої увірвалося в Бабиному Яру. ХХІ століття має можливість стати століттям окремої людини, кожного з нас. Так, принаймні, видається сьогодні.
На Ваш погляд, чи достатньо наші медіа (ТВ, радіо, преса) висвітлюють питання мистецького життя та розвитку? Розширюючи питання: естетична просвіта суспільства, виховання художнього смаку — хто цим повинен опікуватись? Чи, можливо, це особиста справа кожного: не цікавишся — значить, не відчуваєш потреби?
Питання естетичного смаку та його розвитку справді – особиста справа кожного. Якщо розглядати культуру в масштабах країни чи нації, тут ракурс зовсім інший.
Культура взагалі та сучасне мистецтво зокрема — це частина економіки, що приносить мільйони в бюджети розвинених країн: через податки людей, які в цій галузі зайняті, а також завдяки туризму та всій дотичній до нього інфраструктурі.
Крім того, міжнародний імідж країни, а значить — її привабливість для інвестицій та союзницьких стосунків, залежить від того, з якими цінностями вона асоціюється. Підтримують охоче тих, в кому бачать однодумців, цивілізаційно близьких. Це — про актуальну культуру або традиціоналістські «скрепи»: від того, що ми демонструватимемо світові, залежить, в якому таборі ми опинимося.
З часів розвалу СРСР та зубожіння, яке він залишив Україні, культурний продукт утратив цінність в очах наших співгромадян. Сьогодні більшість населення не бачить сенсу витрачати гроші на нову книжку, квиток у театр, тим більше на витвір мистецтва. Блокбастери та поп-концерти ще якось сприймаються, бо це розважає. Але я пам’ятаю суцільний крах кінотеатрів в середині 90-х, коли пересічні люди переймалися виживанням, а нувориши – новими задоволеннями. Приміщення кінотеатрів й театрів тоді перетворювалися на нічні клуби, казино та стріп-бари. Нині ситуація все-таки трохи покращилася, але недооцінка значення культури й мистецтва спричиняє пряму шкоду населенню та країні, перетворюючи їх на лузерів.
У сучасному світі успішний бізнес неможливий без вміння мислити нестандартно. І це не про придумування, а саме про широту, розкутість, парадоксальність світосприйняття.
Тому, наприклад, в Стокгольмській школі економіки, що готує фінансову та бізнесову еліту для країн півночі Європи, вже 5 років вивчають сучасне мистецтво та літературу. Ні, там не навчають майбутніх банкірів, міністрів та CEO малюванню, грі на роялі, скульптурі чи танцям. А запрошують кураторів та художників, з якими студенти дискутують про їхні проєкти, збирають колекцію сучасного мистецтва, що експонується концептуально у різних приміщеннях школи, читають та обговорюють сучасні романи письменників з різних країн.
Якщо «дикий» капіталізм 90-х привчив наших громадян заради фінансового успіху «мислити як злочинець», скандинавська еліта навчається «мислити як художник». Адже стрімкий розвиток світу та технологій не залишає можливостей для розробки довготривалих методів та стратегій.
До речі, згадана мною вище Ольга Громова співпрацює нині в Лондоні з бізнес-корпорацією, як консультант ради директорів, яким конче знадобилася людина з мистецьким, неординарним мисленням. Людина, яка може запропонувати геть несподівані ідеї та рішення. Це прекрасний приклад того, як співробітництво митця і бізнесу може бути плідним і вигідним для обох сторін.
Щодо наших масмедіа, вони десятиліттями діяли відповідно до вимог та потреб їхніх власників, для яких загальна недооцінка ролі мистецтва й культури на жаль, була типовою. Тому так вийшло, що розділи культури навіть у нібито респектабельних журналах або на телеканалах замінили на рубрики типу «Стиль», «Життя» та таблоїдні репортажі. Як на мене від цього програють всі: і самі медіа, і їхня аудиторія. Рідкісні виключення, наприклад, «Лівий Берег», отримують соціальний та політичний зиск та чималий і стабільний додатковий трафік, маючи відчутний вплив на культурне життя країни. Мій власний досвід роботи на «Радио Вести» також є доказом існування в Україні сталого запиту на культурну інформацію. Рейтинги мистецьких, філософських, історичних програм у нас на радіо не поступалися політичним. Кваліфікована, якісна, цікава інформація про культуру та мистецтво завжди знайде свого споживача — в цьому я твердо впевнений.
Питання ставив Олексій Фурман
В тему: Ілюстрації — це сучасні медіа зі своєю візуальною мовою. Один із засновників Клубу ілюстраторів Pictoric Олег Грищенко про роль ілюстрації в історії.
